Місіонерство проти адмінресурсу
Оповідання Івана Франка «Місія», написане ще у 1886 році, майже невідоме широкому загалу. А шкода, бо зараз воно особливо на часі, позаяк стосується діяльності московської церкви на Волині, яка досі залишається там домінуючою конфесією.
Після повстання 1863 року російський уряд почав агресивне «оправославлення» українського Підлясся. Із церков виганяли уніатських священиків, із костелів – ксьондзів, а на їхнє місце присилали російських попів, брутальних і здирників. Дійшло до того, що до Риму вирушила під проводом Яна Франковського делегація селян-уніатів з проханням захистити їх від насильства. Сам Франковський після повстання 1863 року втратив невеликий маєток на Волині і відбув 8 років у Сибірі. У Ватикані він розповів, що після повернення почув від знайомих селян замість української ламану польську мову. У такий спосіб селяни висловлювали свій протест: «Не хочемо ні руської релігії, ні руської мови». Розгублений Франковський пообіцяв селянам, що привезе їм таємно когось із пастирів – уніатського чи католицького. Однак у Варшаві жоден ксьондз не погодився ризикувати місцем і свободою задля вдоволення духовних потреб волинських селян. Рим так само нічим не допоміг уніатам, а щодо католиків, то довелось проводити мляві торги з Москвою. А тим часом репресії ставали дедалі дошкульнішими, створена була ціла мережа донощиків, а жандарми відстежували всіх підозрілих осіб.
Зголосився лише один ксьондз з Варшави, якому нічого було втрачати, бо він уже побував у Сибірі й не мав парафії. Під виглядом торговця він оселився в селі і провадив таємне служіння. Однак через кілька років його вистежили жандарми і Франковського з ксьондзом кинули до в’язниці. Дарма, що католицизм не був заборонений у Росії. Ксьондз помер у в’язниці, а Ян Франковський продовжив боротьбу за свободу віровизнання.
Після візиту делегації, що справив дуже велике враження, у Римі мусили щось робити. Далі починається розповідь Івана Франка про місію єзуїта патера Гаудентія, збірний образ конспіратора тих часів. Молодий єзуїт сповнений завзяття і усвідомлення своєї місії. За ним стоїть досвід єзуїтів у Китаї, Японії, Мозамбіку, він готовий померти мученицькою смертю, але коли приїжджає у село, селяни, що ніби й не проти його присутності, пояснюють йому, що в разі викриття «комерсанта», покарають усе село. Вони вже звикли жити подвійним релігійним життям: одна віра напоказ, а інша про запас. Але рано чи пізно залишиться та, що користується підтримкою влади. Врешті патер Гаудентій тікає від жандармів, які стріляють по ньому, і дивом врятовується. Місія виявилась нездійсненною.
Зрозуміло, що я розповідаю цю давню історію не просто так. Злиття адмінресурсу і церкви – то шлях до релігійної дискримінації, терору, і протистояння в суспільстві. Перед війною 2014 року, готуючись до окупації, на півдні та сході України попереводили у московський патріархат майже всі православні церкви по селах, не питаючи згоди віруючих. А ті не могли опиратися волі місцевих князьків, бо мучеником не станеш все одно, а влада знає, як зробити твоє життя нестерпним. Час зробив уже своє і на Поділлі та Волині: тут панує досі московський патріархат, який заручився підтримкою місцевої влади. Лише Галичина, яка пам’ятала терор з 1939 року, зберегла підпільну греко-католицьку церкву і зуміла відродити її з настанням Незалежності. Вона навіть при підтримці місцевої влади навряд чи стане витісняти і переслідувати інші конфесії, і не така уже важлива для Ватикану, щоб він її захищав. Він і так ніколи цього не робив, коли в СРСР заборонили греко-католицьку церкву і 30 відсотків священиків перейшли у Московський патріархат, а інших просто знищили чи відправили у Сибір. Хоча тут з’являються інші проблеми – фарисейства, наприклад.
Якщо дивитись на сучасне конфесійне життя в Україні з точки зору прогресу чи просто здорового глузду, то розумієш, що церкву потрібно відділити від держави задля блага самої держави і блага віруючих. Особливо це стосується влади, яка заграє з електоратом з допомогою тієї чи іншої конфесії, та системи освіти. Влада, за визначенням релігійних філософів, це структура гріха. Релігія не очистить її, тільки сама дискредитується і втратить довіру людей. Для громадянського суспільства та чи інша конфесія стала лакмусом, який визначає підтримку курсу на деколонізацію та деокупацію України, чого теж не повинно бути, бо віра Христова завжди на боці скривджених і знедолених. Бо її єдина місія – підтримувати в людині все найкраще і найсвітліше.
