Morbus Germanikus
або Недитяча хвороба лівизни в німецькомовній ЄвропіДнями довелося нам поспілкуватися із російськими колегами. Так, на запитання, як ми в таке спілкування встрягли, відразу відповідаю: мали ми одну єдину мету, а саме пояснити німецьким організаторам спільного дослідницького проекту російської, східноєвропейської та пострадянської музики, чому ми в цьому проекті жодної участі брати не хочемо.
Причому, пояснюємо ми їм це вже від самого старту проекту, років два-три точно, ну але тепер довелося стати радикальнішими.
Офіційно на сайті даного проекту ви можете прочитати, що, в зв’язку з обставинами інституційні зв’язки припинені, але співпраця вестиметься у індивідуальному порядку. От начебто для того, аби обговорити ці «індивідуальні зв’язки», нас і запросили
І так зустрілися в Зумі два світи, модеровані німецькими організаторами.
Головною і єдиною метою українських учасників, делегацію котрих очолила доктор мистецтвознавства Ірина Тукова (НМАУ), було оголошення довготривалої паузи в будь-якій співпраці з російськими колегами. Озвучити свою позицію нашій спільноті видавалося потрібним.
Якщо коротко, то зустріч цю можна описати двома словами: дна немає.
Німецькі організатори здригалися на кожнім нашім гострішім слові, шарілися як дівки на виданні і страшенно вибачалися перед російськими учасниками зустрічі, ой як незручно, ті українці такі нервові, ну в них війна, зрозумійте ж. Паралельно в декого із українських учасників Зум-зустрічі було чути постріли під вікнами.
Якщо довше, то від російських колег (у тім і дуже шанованих нами раніше, і взагалі нам раніше невідомих) ми не почули жодного слова підтримки і співчуття – окрім кількох офіційних на вступі. Зате почули наступне:
• їм дуже важко. Вони, бідні, страждають, бо виїхати ніде не можуть, сидять, сараки, в ізоляції, пожалійте ж їх;
• вони навіть ходили на мітинги, ну не допомогло. Виїхати не можуть, сидять далі;
• від нашої „русофобії“ вони теж дуже страждають (гей, вибирайте слова) ;
• ми їм дуже потрібні, бо нам і надалі треба разом пропагувати велику російську культуру. Так, вони наївно продовжують думати, що ми з ними і самі вони не справляться;
• велика культура не винна. Давайте будемо толерантними і надалі дружити інтелігентними родинами;
• вивчати цю культуру виключно з точки зору культури каяття (пропозиція однієї притомнішої колеги). Колегу відразу затюкали свої ж. Нам нема за що каятися, сказали вони.
Ще вони сказали, що
• Ми спалили вісім років тому у Одесі їх друзів;
• Вісім років у нас ішла громадянська війна…
На цих словах ми і вийшли гуртом. Що було далі – не знаю. І знати не хочу, ані цих російських колег, ані німецьких, чесно кажучи, теж, хоча донедавна мала з ними ще дуже навіть ніжні стосунки.
Але знаю, що пошуки «добрих рускіх» у німецькій Європі щойно почалися. Всі ці скандальні україно-російські концерти на підтримку України – це лише квіточки. Дуже отруйні квіточки. Минулого тижня на масовому концерті біля Бранденбурзьких воріт, який зібрав 15 тисяч слухачів, так і не пустили обіцяного відео з промовою президента Зеленського. Замість цього випустили двох діток – з українським стягом і з російською ганчіркою. А вже через два дні на схожому за ідеями концерті в Президентському палаці (також у Берліні) пролунав один (!) твір українського композитора Сильвестрова. Ще звучав Шостакович. А виступав російський піаніст Кісін. Випадковість? Ні, тенденція.
Плоди будуть гіркішими. Он дивіться, уже й така сакральна інституція, як Віденський університет музики та театру висловлює підтримку українським і – російським (вони, мовляв, теж жертви режиму) студентам. І таких лояльних інституцій – більшість.
Не хотілося б про це писати, але намагання знайти «добрих рускіх» у німецькомовній Європі вочевидь пов’язані з глибинним комплексом каяття за злочини нацизму і пошуками «добрих німців» у своїй власній історії. Комплекс вини є паскудним підґрунтям для будь-яких стосунків, навіть міжособистісних, не кажучи вже про політичні, тому нам просто варто готуватися до чергових провокацій, продиктованих цією безособовою, незобов’язливою і нелогічною любов’ю до людства загалом і зелених помідорів зокрема. Мусимо тепер відбиватися не лише від ворогів, але й від друзів. Мусимо виступити спільнотою. Бо тільки так переможемо!
Користуючись нагодою, хочу звернутися не лише до своїх колег-музикознавців, не лише до людей культури, але до українських науковців усіх галузей: ми не повинні стояти осторонь світових економічних санкцій, ми повинні підтримати їх, блокуючи будь-які зв’язки, припинивши будь-яку співпрацю із російськими «колегами» негайно, вже сьогодні, якщо ви не зробили цього раніше. У цій війні немає великих ідеалів культури чи науки, а є лише наш громадянський обов’язок боротися із ворогом усіма доступними нам засобами.
Лідія МЕЛЬНИК, докторка мистецтвознавства, музикознавиця, музична критикиня
