Мимохідь
Уже не думала, що купуючи дику курагу на столичному ринку в однієї й тієї ж Наргіз багато років, знаю, що збирають ці плоди її родичі в таджицьких горах на величезній висоті. Для цього обирають молодих і спортивних, тому що дістатися туди дуже складно. Що цікаво, дерева ростуть, цвітуть і родять, неначе на автоматі: вологу добувають самі — і це на такому розпеченому високогір’ї, мабуть, претендують на наукове відкриття з виживання в екстримі. При цьому на виході дивують такою досконалою суттю, яка заховалася всередині, що після купання в окропі приголомшують збалансованою кислою своєю солодкістю. Додам, що домашнім плодам і не снилося дати такий результат, як би не намагалися. Що там казати, ні відняти, ні додати — гармонія в чистому вигляді. Звичайно, я зовсім не збиралася вихваляти сьогодні плоди таджицького високогір’я, це і без мене відомо, так сталося, що Наргіз, моя співрозмовниця, вже досить давно живе в Києві разом зі своєю родиною, а уся її рідня залишилася в Таджикистані. Раз на рік вона їздить у гості до своїх: і обнятися, і подихати рідним повітрям, і обмінятися новинами і, звичайно, повернутися в Київ із новим урожаєм не якихось абсолютно екзотичних фруктів, а екзотичних сухофруктів дуже високої якості. Тут її чекають постійні відвідувачі, і потрібно сказати, що вона зовсім не вміє обманювати. Ця не така стовідсотково поширена якість на ринку. Вона завжди поясне, яка курага старого урожаю, а яка тільки молодиться. Яка халва найпікантніша на смак і найкорисніша, де більше насіння, а де більше цукру, та й чорнослив по-особливому в’ялений, вона не навчилася брехати, хоча довгі роки працює на ринку.
Зараз Наргіз пояснила, що діставатися до своїх стало набагато важче, доводиться летіти спочатку до Ташкента, тому що прямого рейсу на її батьківщину чомусь немає, а звідти — автомобілем, таким чином роблячи великий гак. Ось і доводиться літати рідше. Її селище, вона сказала, від Афганістану відділяє тільки одна річка. «По суті, — додала, — ми два береги біля однієї річки». Потім зітхнула, замовкнувши, мабуть думала, що я почну розпитувати детальніше. Я справді почала розпитувати, тому що далекий гарячий регіон, десь поруч від берега, де живе її рідня. «Біженців у нас немає,» — коротко відповіла на моє запитання. «Та й інформацію, по суті, ми беремо зі ЗМІ, а я здебільшого з українських. Можливо, моя родина, яка живе так близько, гостріше розуміє увесь жах, що оселився по той бік ріки, адже всі люди просто хочуть жити, але виходить, що це якраз і найважче. Радію, що в моїх тихо. От і все, що знаю», — сказала вона.
Мені ж здалося, що завжди балакуча, привабна, привітна Наргіз щось хотіла додати, але чомусь зупинила сама себе. Невже цей далекий страх переплив її прикордонну річку, і навіть тут, на відстані, вона, зробивши якийсь порух рукою, ніби хотіла стримати себе і просто нагадати самій собі: ти продаєш халву, курагу, мигдаль, пахлаву — от і все.
Я не тиснула, може, Наргіз поділиться, коли захоче, за нашої наступної зустрічі, адже ще не приїхали свіженькі родзинки, які я просто обожнюю, хоча це чистий цукор. Звичайно, тут потрібно пильнувати — ні в якому разі не переїдати, ось цього по-справжньому потрібно побоюватися.
Знаючи мене, Наргіз мовила: «Ще можна прикупити жменьку розумного дикого рису, таджицького, нашого. Хоча рис і не належить до дієтичних продуктів, але не наш, саме він знадобиться, якщо бажаєш бути стрункою».
Якось непомітно думки мої перемкнулися на заповітне: їсти і не гладшати — вічна жіноча тема. Згадала, що один тренер доступної спортивної зали навів як приклад, на моє прохання, особливо слушну мотивацію в боротьбі з ненависними жировими клітинами, які нікуди не зникають, а тільки й чекають людської слабкості. Дуже здивувалася, що він почав розповідати про чоловіка, навіть хотіла перепинити, адже не про них ідеться, та, тільки дослухавши до кінця, зрозуміла, що для жінки сильною мотивацією може стати супротивна ситуація. До цієї зали якось прийшов, вірніше приплівся, втомлений огрядний дядечко, досить пом’ятий життям, про таких кажуть — конкретні три об’єми. Дивно, бо йому, як виявилося, всього 36. Давно втомившись від своєї реальності, до зали все ж навідався, хоча на успіх особливо не розраховував, просто вирішив спробувати ще щось, а перед цим він сів на легку обмежувальну дієту: без солодкого, картоплі, тіста, але навіть і не починав худнути. Чи варто казати, що настрій у нього був щонайгірший, і він не вірив ні в який успіх, але прийшов, то й прийшов. Та все ж, зміг надихнутися надією і з ентузіазмом увійшов до запропонованого плану тренування 2-3 рази на тиждень. Минуло чотири місяці, продумана дієта, до речі, найпростіша, і навантаження в залі результатом уразили навіть тренера — чоловік став схожим на хлопчика, носить тепер інший одяг, зовсім інакше ходить та й зовсім інакше дивиться на життя, стверджуючи, що навіть його бізнес став стрункішим і чіткішим. Щоправда, виникли проблеми з дружиною, вона стала ревнувати та нервувати, несподівано отримавши такого молодого чоловіка. «Як добре нам було вдвох із ним товстим», — шкодувала вона. І що їй залишалося робити, хоча вона так любила здобу, їй було все одно, що у неї зайва вага, вона довго стояла біля прилавків, вдихаючи запах булочок і свіжого хліба. Не хотіла вона худнути, але що було робити, потрібно було якось викручуватися, потрібно було вискакувати з цього великого тіла, бо інакше — буде вона товстою тіткою в їхній парі, а це нічого хорошого не обіцяло. Загалом, вона зараз у процесі схуднення, але головне — мотивація, в цьому разі від зворотного діє на жінок набагато ефективніше, але, до речі, на чоловіків теж, якось помітила нещодавно.
В одній непримітній, навіть не крамничці, а так — ятці в підземному квадраті, де продавали всяку всячину — намисто, пряжки, тасьму. Спостерігала таку картинку: пурхали молоді дівчата біля вітрини, приміряючи до шиї, вух, зап’ястя всю цю біжутерію, вже надто хотілося їм вирізнитися, обов’язково бути помітними, втім дівчатка ще не розуміли: їхні молоді чудові ручки і є головне багатство, але це потім розумієш, із віком. Їхні ручки помітили, до речі, чоловіки років 45-48, які забрели в цей жіночий простір не знати навіщо. І один із них стомлено сказав своєму приятелеві, буквально дослівно: «Як набридли мені ділові та козирні, які постійно хочуть вирвати у тебе, чоловіка, віжки з рук. Ось заради таких, — і він навіть підступився до якоїсь незнайомки, що поруч крутилася перед невеликим магазинним дзеркалом. — Ось заради цих, — уточнив він, — милих і ласкавих і варто жили рвати. А що — ось візьму й одружуся!» — вигукнув він.
«Зі мною?» — засміялася незнайомка з красивими ручками і без обручки, яка, до речі, навіть погарнішала цієї миті, мимохіть підігрівши хвилинний порив. Не знаю, пересічний це випадок чи ні. Але я зрозуміла, що не лише газетні теми можна зловити на льоту.
Його приятель обсмикнув дуже швидко: «А якщо вона повірить? Воно тобі треба? Візьми краще у мене в’ялений фінік — відразу гормон щастя урівноважить троє збентеження. Причому урівноважить дуже легко, ну ти ж розумієш, мимохідь. І придумав же таке — жили рвати. Як це вже застаріло! До того ж — ти пам’ятаєш? — у тебе криза середнього віку. Не забувай».
