Мить, коли впав Сергій
Я Нігояна не знав. Це тим прикріше, що ми ще й земляки: він теж із Дніпропетровщини. Навіть не пам’ятаю його на барикадах – серед маси облич, у постійному русі й напруженні загалом мало кого можна виокремити.
При тому його напрочуд багато на різних відео; приміром, у фільмі «Зима у вогні», щойно номінованому на «Оскара», є доволі тривалий епізод. Сергій був надто помітний, яскравий. А ще переконаний, запальний. Справжній воїн. Через те, думаю, і вбили.
І все одно, зараз, вкотре переглядаючи відео сутичок 22 січня, знову переймаюся питанням: чи було це невідворотнім? А потім згадую: передчуття, що цього разу бій закінчиться смертю, висіло в повітрі хмарою, чорнішою за дим від покришок, після першого ж вибуху шумової гранати на Грушевського. Смерть Сергія вжахнула – але не стала несподіванкою.
Та й заявку на вбивство, за великим рахунком, влада зробила раніше – коли продажна депутатська сволота проголосувала за диктаторські закони, не просто легітимізувавши поліцейський режим, а й передавши народу жест зневаги й погрози з самого верху: ми з вами не рахуватимемося, ми правуватимемо над вами як нам заманеться.
Мушу зізнатися: саме Нігоян-молодший привів мене на Грушевського, мене і багатьох таких, як я, переляканих, загальмованих мудрагелів, котрі вважали ескалацію безглуздою, покладалися на довге терпляче стояння на площі, бо перебували в помаранчевому маренні, яке на ту мить було нічим інакшим, аніж прикриттям для банальної слабодухості. У мить, коли Сергій упав, новітня історія України не пішла по інакшому річищу - вона нарешті почалася. Хребет радянської епохи, котра продовжувала тримати нас усіма своїми пазурами, зламався на цьому 20-річному хлопцеві. Цієї миті до всіх дійшло: вороття немає, пізньорадянський барак, декорований іграшковими свободами, рухнув, жодних компромісів більше не буде.
Сергію, ти допоміг мені відчути, що таке справжня гідність. Можливо, вперше в моєму житті.
Спасибі, земляче.
