Надія для відкинутих
Нечасто письменницькі дебюти стають такими яскравими, як у випадку із Лесею Івасюк. «Зашморги» – її перший роман. Леся Івасюк - германістка і філософиня, письменниця і перекладачка, яка живе у Відні, будучи завжди ментально пов’язана з Україною.
Безперечно, що поява роману Лесі Івасюк «Зашморги» (Чернівці, «Видавництво -- книги-ХХI» , 2019) є літературною подією. Інша справа, що у в’язкому болоті наших комплексів, вічних економічних пріоритетів, страху перед складнішою, ніж розважальна, літературою, ми часто губимо твори, що були по-своєму епохальними…
Роман значною мірою відповідає канонам так званої масової літератури. Але, з іншого боку, «Зашморги» далекий від поверхової легкості, психологічних штампів у трактуванні персонажів, відсутності одкровень. Масова художня література ( в тому числі, в її українському варіанті) –це нерідко, ніде правди подіти, невибагливе і кострубате письмо.
Книжка різнобарвна своїми багатьма правдами, у тім числі незручними для обговорення. Здавалося би, назавше відкинута історією у жаске підземелля, українська людина, переходячи через пекло, описане у романі, щоразу дужче відчуває можливість опертися на твердь власної землі, просякнутої кров’ю і смертями попередніх і нинішніх поколінь. Твердь додає надії.
Зашморги українського минулого не відпускають журналістку Оресту, інших героїв книжки. Вона бачить не лише ідилічно-буколічний Відень, з оперою і булочками. У романі Західна Європа, як і по-своєму весь світ, постають у різних іпостасях, в тім числі вельми непривабливих. У «Зашморгах» ми бачимо не лише гуманістичну, але і лякливу та продажну Європу, яка втрачає життєву міць своїх древніх лицарів та героїв, нерідко стаючи розніженою маніакальною грошолюбкою.
Неможливо розповісти про «Зашморги» у короткому нарисі. Неможливо розповісти про складні і тонкі психологічні стани героїв, про тортури втраченого кохання, прекрасну у своїй величі та мотороші історію українки Марії Череш і німця Ріхарда, про привиди минулого, які протягують, плюючи на наш «контроль», свої висохлі бідні руки, повні якоїсь надважливої для нас правди…
Неможливо розповісти загалом про ті любовні історії, які наповнювали людські життя відсвітом справжнього щастя, і ту вічну тугу, із якою доживають вік поодинці розлучені непереборними обставинами... Старий Ріхард, батько знаменитого австрійського артиста Курта і в’язня радянської психіатричної лікарні Андрія, де повільно вбивали інакомислячих, перед смертю, маючи напад старечого безпам’ятства і заблудившись, йде не до свого дому і сім’ї, а до Марії, яку він любив і втратив…
Письменниця пише про почуття, пронесені крізь все життя, як про святий вогонь, який ще може зігрівати наші душі у мороці геополітичного хаосу та майже повсюдного консюмеризму. Без сентиментальної поверховості, патетичної однобокості змальовано диво: повільне відродження через любов людини із порога смерті. Любовна історія стає міфом, боговіднайденням через кохання, світським новонаверненням, життям нового дерева, яке зуміло вистояти і розцвісти на чорній галявині смерті .
Авторка вдивляється у тануче, зникоме, майже відсутнє: у посильну діяльність УПА в Західній Європі, у травми роду журналістки Орести. “ СРСР був такою собі secret love багатьох західноєвропейських держав…малася на увазі велика і могутня «Россия –мама». Також вона вглядається у майже табуйоване: лицемірство і роздвоєння Західної Європи стосовно ставлення до Росії, у якесь невитравне підсвідоме захоплення так званим «величием русской души», що насправді є дещо закамуфльованим варіантом звичайної ксенофобії.
Світ байдужий до України і до українських дилем –і був байдужим завше. Але і нам, по суті, байдужі проблеми інших країн ... У цьому державному дарвінізмі, якщо дивитися на нього без романтичної вуалі, виживають сильніші. Поки що українці не можуть бути серед таких… Але такі герої як Марія Череш, Василь, Андрій упевнюють у незнищенному потенціалі нашого народу, що, безсумнівно, має, із волі Промислу, своє призначення у круговерті світової історії. Зашморги минулого можна розплутати.
Кілька паралельних реальностей роману (Україна часів другої світової і сучасна, Австрія часів завершення війни і сучасна, Іспанія каталонців, Сирія і т. д) доповнюють одна одну, увиразнюючи події і душі героїв. «Зашморги» також є психологічним романом. Тут розкидані спостереження-перлинки. До прикладу, « Вони приїхали, але насправді ніяка подорож не завершується прибуттям». Це авторське міркування, а не героїв роману –проте однаково цінне у тканині тексту, який об’єднує автора і героїв нерозривним цілим.
Життя Марії Череш у німецькому концтаборі, звідки вона була врятована дивом, зображено із максимально можливим для автора нашої доби психологізмом і натуралізмом. Машина смерті усередині двадцятого століття, радянські і фашистські концтабори, мали між собою небагато відмінностей, і то – у деталях. Спільним було завдання умертвити людину, що туди потрапила, але ще перед тим максимально використати рештки її сил на фізичних роботах. У радянських концтаборах це могли бути роботи на тридцятиградусному , а то й більше, морозі, у німецьких –експерименти доктора Йожефа Менгеле стосовно операцій без наркозу, замірювання людських можливостей перенести високий больовий поріг і багато іншого.
Вага минулого, яке і пригинає до землі своїми невидимими тягарями, але і робить людину людиною , а не скупченням батоксу і завчених реакцій, розцвітає у «Зашморгах» пишними червоними маками на мінних полях прихованих світових небезпек…. Якщо герої роману, відтак ми, зможемо правильно пройти тими історичними лабіринтами Мінотавра, то , лікуючись від національної та індивідуальної травма тики, вивільнимо із себе багато заблокованої творчої енергії. Власне, всі оптимістичні сподівання від цього місцями моторошного, сміливого, але жодним чином не декадентського роману, лежать, як на мене, якраз у цій площині
Навіть Василь, який залишився до кінця вірним ідеї визвольної боротьби, іноді думає: “Може внуки колись називатимуть його радикалом і фанатиком, який невідомо навіщо взявся за обріза, і будуть виправдовуватися за нього у міжнародних дискусіях?»
«У його венах тече отруйна рідина, яка не дає йому жити так, як усі. Вихід простий-випустити її з себе і залишитися порожнім, приєднавшись до таких же носіїв порожнеч-це буде історія успіху, обрана тими, щасливими і безтурботними, до яких він не міг себе зарахувати»- конгломерати симулякрів, мегаполіси привидів , що називають себе людьми, які вибрали колись порожнечу замість болісної і радісної справжньої боротьби за себе, боротьби у конфліктах і падіннях, можуть посіяти сумнів, особливо, коли їх навколо – мільйони, навіть у серці найпереконанішої людини.
Також в сучасній українській літературі (із певним замилуванням окремих письменників Францом Йосифом і старою ідилійною монархією, що розглядається як ідилійне місце людського співжиття), здається, ще так голосно не звучала тема боягузтва, пристосовництва, страху сучасних європейських політиків, що нагадують «розніжененого кота».
У романі «Зашморги» йдеться і про зникнення української мови у великих містах, що є безпосереднім наслідком боротьби з нею, особливо за радянської доби. Авторка роману чудово розуміє, що означає ірландський або білоруський варіант мовного буття/небуття.
Існування у СРСР психлікарень, де інакодумців за політичні переконання фактично умертвлювали психічно, тобто розхитували психіку, роблячи її непридатною для повноцінного кожноденного функціонування. «Після кількох тижнів галоперидолу наступає нейролептичний шок. А ще за кілька місяців- бачиш, хворий уже «вилікуваний»-втрачає розум разом з усім антикомуністичним «брєдом», який привів його у психтюрму.» Доля Андрія, що дивом залишився живим, стає у «Зашморгах» прикладом, як можна гідно пережиті людині і найчорніші часи.
Поміж страхом і щастям протікає життя усіх людей, всіх держав, часів і народів. Лише відсотки страху і щастя, сподівань на щастя визначають якість нашого життя. Роман «Зашморги» Леся Івасюк – це талановита, часто страшна, і захоплива мандрівка українськими лабіринтами. Хоча ті українські лабіринти, оточені байдужістю чи неприязню, можуть опинитися у будь-якій точці світу. Все ж українська людина у цьому, по-своєму життєствердному романі, йде, падає і піднімається, щоб таки дійти до омріяного Ельдорадо. Цей дивовижний, часто жорсткий, але і з рисами оптимістичної трагедії, роман пронизує надія для колишніх відкинутих.
