Нащо (не) любити свою роботу
Знаєте, хто такий клакер? Точніше, що входить в коло професійних обов’язків цієї людини? Бо клакер – це професія, і то одна з найдавніший. Уже десь в ІІІ ст. до н.е. знаходимо згадку про клакерів, в історії античного театру. Це театральна людина, справді. Професійний хлопавник. Так, саме так: це людина, яка сидить серед глядачів в залі, і в правильний момент вистави починає аплодувати, сміятися, кричати «браво!». Це люди, які дарують пишні букети примадоннам під завісу. До речі, часто-часто клакери ж і зривають вистави, коли їхню роботу оплачують конкуренти. Ці люди не тільки тонко володіють навичками з царини соціальної психології, а й є неабиякими мистецтвознавцями. І так, деякі великі театри можуть і нині дозволити собі послуги клакерів. Це недешево, переважно клакери працюють на операх-балетах-великих сценах. І мистецьке середовище сприймає клакера як значущу одиницю процесу, специфічний «технічний персонал». Це вам не групіс при рок-зірках. Це серйозна робота (бурні овації, всі встають).
Напевно, у клакера завжди є теми для розмов. Уявіть знайомство з такою людиною: «--Чим ти, кажеш, займаєшся? -- Я клакером працюю. --Чим-чим працюєш? -- В театрі аплодую. За грубі гроші». І все, захоплива бесіда на годину гарантована: «Хто? Що? Як? Скільки? Та ну, не бреши!». Питання, яке клакеру, либонь не поставлять ніколи, звучить так: «А ти любиш свою роботу?». Такі професії з необхідності не обирають, тільки з любові. Зворотне теж правильне. Ніхто не питатиме жеківського сантехніка, чорнороба на будівництві чи касира «нічного мінісупермаркету», чи люблять вони свою роботу, очевидно обрану з необхідності.
Наприкінці 1990-х (не так давно, до речі) Робін Хогарт і Колін Камерер, фахівці з економетрики і з експериментальної психології, вивчали продуктивність праці та ефективність щодо того фінансових стимулів. Працювали з людьми різних професій, статків, статей, віку. Головне питання було: чи впливає розмір суми, яку людина отримує за виконану роботу, на якість продукту? Учені розглядали тріаду «капітал – затрати – продукт», де капіталом були і ті речі-гроші, які людина вклала в себе, аби досягнути певного рівня професіоналізму (інтелектуальні затрати тут же, обладнання, освіта, таке). Результати в чомусь передбачувані, але є і сюрпризи. Дослідження це згодом повторювали, і все підтвердилося.
По-перше, більшt, ніж у половині випадків, гроші на якість продукту і продуктивність робочого процесу взагалі впливу не мали. Платили більше чи менше, люди працювали абсолютно так само.
По-друге, якість роботи підвищувалася разом із розміром винагороди тоді, коли капітал був мінімальним. Простіше кажучи, коли людина виконувала роботу, якій не треба довго навчатися, нескладну, марудну і нудну, її працездатність напряму залежала від грошей.
По-третє, якість роботи підвищувалася разом із розміром винагороди тоді, коли капітал був мінімальним, а продукт вимагав складних дій. Тобто, коли людина робила щось складне, чого робити до того не вміла. І треба було дуже швидко вчитися. Вчитися новому теж сильно помагали гроші.
І нарешті, якщо капітал був дуже високим, а задачу треба було вирішити дуже просту, гроші шкодили виробництву. Високо рівня професіонал, якому дуже добре заплатили за дуже просту роботу, почне все ускладнювати: шукатиме «подвійне дно», застосувати до рішення задачі неадекватні інструментарії, витрачатиме більше часу і сил. І зрештою провалить завдання.
Тобто, підвищте стипендію студентами і зарплатню стажерам. Платіть великі гроші клерками, «технічкам», некваліфікованим працівникам. І заберіть зайві кошти у високо кваліфікованих кадрів, щоб не паморочилося їм від зайвого розуму. Ті дослідники праві, доведено знову і знову. Реалізовувати їхні поради, сподіваюся, все ж ніхто не буде. З експерименту минуло уже більше 15 років, а інженер-ракетник все ще заробляє більше за посудомийника (щиро в цьому сподіваюся).
Але мене заворожила сама ідея, інституалізована цим експериментом. А саме: за улюблену роботу, обрану за інтересами і покликом, не треба платити, бо це шкодить роботі. А за роботу з необхідності треба платити вдвічі… Клакерам в такому світі, по всьому, не має щастити (роздратований свит із партеру).
Втім, повернемося до пункту першого з висновків Хогарта-Камерера. Скільки б людині не платили, вона не буде працювати ні гірше, ні краще. Питання: якщо результат нашої праці не залежить від фінансових стимулів (до яких підтягуються і соціальні, і символічні), то чому ми обираємо роботу, яка нам не в радість?
За останні років тридцять-п’ятдесят сталася річ неймовірно важлива, і її зафіксувало мистецтво – від високого до самих низів. Фізичну роботу почали зображати як щось гранично непристойне. І насолода людини, яка спостерігає за трудовим потом і трудовим подвигом іншого, – така ж, непристойна. Отой класичний сюжет із порно: до жінки приходить водопровідник. Сюжет спокушає і шокує не вульгарністю сексу з незнайомцем, а непристойним сексом із тим, хто мав би в цей час виконувати важку, брудну, низько оплачувану роботу. (Хоча я так жодного разу і не побачила, щоб той герой крани монтував чи забитий слив прочищав, що прикметно). Отже, це перетворення уже відбулося. Фізична праця непристойна.
На черзі нова модифікація, вона уже триває: робота, яка нас не вдосконалює – нудна і нелюбима.
Самовдосконалення. На цей манок активно злітаються новітні гидкі каченяти, що чекають на перетворення у прекрасних лебедів. Із кожною нашою активністю ми мусимо ставати кращими людьми, глибшими і тоншими. Якщо ви читали хоч одну книжку з самопомочі чи були хоч на одному семінарі зі самовдосконалення, то знаєте, як це працює. Спочатку вам розкажуть, що з вами не так, потім навчать, як це виправити. І от коли ти сидиш на нудній роботі, до результатів якої тобі здебільшого байдуже, ти так само героїчно ладнаєш собі перепону, яку потім героїчно долатимеш. Що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Відчуваєте себе сильнішими, коли не-убиті?
На днях розумний гугль виніс мене одночасно на дві статті-поради. Одна називалася «Нелюба робота – хрест чи виклик?», друга – «Нудна робота? Сам винний!». Показово. Самовдосконалення – це шлях до щастя, щастя – це долання нещастя. От сиди, нудьгуй, долай себе, самовдосконалюйся. Певна, що і затребуваний клакер десь якось за пивом з друзями пожалується: «Щовечора в театрі! Це така мука! Але моя робота потрібна цьому світу, який успадкують наші діти!» (гучні крики «браво!» з гальорки).
Колись працювала в одному богоугодному закладі. Нудно було. Біля робочого столу одна з колег пришпилила на стіні дурного віршика, щось таке «я люблю свою роботу, я прийду сюди в суботу». За пару років я її бачила на робочому місці, може, рази три.
