Наші гулі – їхні медалі

Андрій Плахонін

10 вересня, 17:34

3 вересня 2015 року, так і не дочекавшись офіційного оголошення війни, або хоча б запровадження воєнного стану, депутат Верховної Ради України від Блоку Петра Порошенка ветеран Внутрішніх військ Росії Іван Іванович Мельничук зважився на хід ослом. На крайній випадок, кульгавим мерином... Бо як назвати конем поданий ним законопроект №3016 про позбавлення звання «Народний артист» цілого списку «антиукраїнських артистів», в який окрім українок Ані Лорак та Таїсії Повалій увійшли росіяни Йосиф Кобзон і Микола Басков, язик не повертається.

Ні, не через те, що я шанувальник творчості кого-небудь із них, або приміряю на зиму новий ватник російського виробництва. Вся річ у тім, що жодною ухвалою Верховної Ради, або навіть указом Президента, не підкріпленим заздалегідь ухвалою суду, згідно з чинним законодавством України, позбавити нагороди або почесного звання хоч чотири рази антиукраїнського діяча не є можливим. — Як народний депутат, Іван Іванович не може цього не знати. Пам’ятаєте, як викручувався Янукович, намагаючись позбавити Степана Бандеру звання «Героя України»? І Раду вже нагнули, і сам кум королеві, а довелося початкуючому диктаторові шукати формальний привід, і через підставного адвоката звертатися до суду.

Чи є привід у Івана Мельничука звертатися до суду з приводу Ані Лорак? Не знаю. Гадаю, що претензії до неї можуть бути виключно морального порядку. А з приводу моралі, ще років 15 тому тоді ще міністр оборони Олександр Кузьмук із стомленим нарзаном безкарності виглядом констатував, що не знайшов її визначення в Юридичній енциклопедії. Це, нагадаю, коли його ракета потрапила в багатоквартирний житловий будинок, і нечисленні  жертви, які залишилися в живих, звернулися до суду з позовом про відшкодування ним моральних збитків. Ну та, Бог йому суддя. Але ж у Мельничука звернутися до суду з позовом з приводу Кобзона причин із десяток знайдеться! Аж до підтримки міжнародного тероризму на Донбасі, або зв’язків з міжнародними кримінальними угрупованнями, що давно вже зробило колишнього співця небажаною фігурою за океаном, і навіть у Ізраїлі.

Так чому Іван Мельничук це не зробив? А, навпаки, зробив усе, щоб той же Йосиф Кобзон, у разі результативного голосування, з легкістю міг би повернути собі почесне звання через суд? Питання, звичайно, риторичне. Єдиний прийнятний результат будь-який з подібних скандальних законопроектів, їх гучне, через згаданих у ньому публічних персон, обговорення в пресі. І навіть неминучий його провал, стане прекрасною безкоштовною рекламою його ініціатора. Звичайно ж, в очах більшості він виглядатиме людиною, яка заради справедливості не побоялася піти проти системи і самого Кобзона, і лише небагато хто зрозуміє, що, насправді, заради одномоментної вигоди цей новоявлений Дон Кіхот безстрашно оголосив хрестовий похід проти здорового глузду.

Та все ж таки, для мене законопроект Мельничука, як і його гучне обговорення в пресі, прекрасний привід поговорити про нагороди і почесні звання в Україні. — Дякую, Іване Івановичу! — Не про нагородження окремих сумнівних осіб, а про систему нагород в цілому. Про те, що вже понад два десятиріччя до кожного свята Адміністрація Президента підписує нагородні листи з сотнями імен. Про те, як десятки тисяч орденоносців, почесних шахтарів і заслужених прокурорів упевнено крокують розореною дотла країні, гордо милуючись на справу своїх рук. І, чим гірше йшли справи в нашій країні, тим довшими ставали списки нагороджених. Герой-кіборг, космонавт, футболіст, боксер, — так, фіговий листок, під яким ховається жадібний до відзнак натовп урядовців середнього рівня і наближених до влади бізнесменів. Я вовком завив, коли зіркою «Героя України» нагородили Небесну сотню, прирівнявши її до «червоних директорів» і прокурорів, які прокралися, які до цього  виклопотали цю нагороду собі.

А є ще ордени «За заслуги», які називають жартома «За послуги», того чи іншого ступеня, які видають ювілярам. Є почесні звання, — не лише в артистів, але й у науці, освіті, галузях промисловості, і Бог зна’ ще де. Є ще відомчі нагороди, одна красивіша за іншу, — улюблений витвір відомчих князьків, і предмет жорстокої конкуренції за звання найхимернішої та найбезглуздішої. Всі ці звання «заслуженого» і «народного» найчастіше отримували і отримують особи, які нічим не заслужили народне визнання, але які чесно відбули в рідному серпентарії належний термін, при цьому жодного разу не вкусивши керівництво. — Як то кажуть, ця система відомчих нагород і почесних звань дає стимул продовжувати ходити на роботу, навіть коли отримувані там гроші вже не окупають витрати на дорогу.

Можливо, вихід у даному випадкові, — переглянути всю філософію державних нагород в Україні, перекривши при цьому повноводну річку ордено- і медаленосців, перетворивши її на тонкий струмочок? Злиденна, охоплена війною держава має залишити державні нагороди лише для тих, хто пролив і проливає свою кров за свій народ. Бо кров не можна оцінити грошима. Все інше ми повинні струсити зі своїх ніг, і забути, залишивши старі брязкальця на потіху співтовариству фалеристів. — Благо, предмет їх збиральництва, варто лише припинити штампувати нові медалі, негайно зросте в ціні.

Перш за все, давно б слід було відмовитися від системи нагород і знаків заохочення, яка є чинною на державній службі. Самий плачевний стан нашої держави ставить під питання обґрунтованість абсолютної більшості нагороджень. Можливо, ми знову повернемося до практики нагороджень урядовців і політиків років за 20, проте якщо дозволить результат їхньої сьогоднішньої реформаторської діяльності. Це ж саме стосується почесних звань, і супутніх пільг. Чи варто нагороджувати державними орденами спортсменів, якщо нагородою їм слугують спортивні медалі? Чи варто нагороджувати державними нагородами і званнями артистів, якщо нагородою їм слугують громадське визнання, а також виконавський гонорар (не кажучи вже про призи чисельних професійних гільдій і фестивалів)? Нагородою за всяку працю має бути гідна заробітна платня і кар’єрне зростання, а не світлина на «Дошці пошани», звання «Заслужений» і медаль «Ветеран праці» на груди, які дісталися нам із часів радянської зрівнялівки.

Можливо про це варто подумати народному депутатові, хоча б у перервах між піаром на лавочках у рідному Літині і спробою набрати політичні очки на Лорак і Кобзоні? Не викреслити з міркувань політичної кон’юнктури декілька гучних імен, а нарешті спробувати реформувати всю систему? Втім, про що я. Коли-небудь і Іван Іванович Мельничук справлятиме свій ювілей, і черговий орден непогано буде виглядати на його депутатських грудях.

Чи спроможні взагалі наші політики позбавити себе улюблених іграшок? Гадаю, навряд чи. Їх сорочий інстинкт невгамовний. За всього достатку державних нагород вони не гидуватимуть купувати і фальшиві, аби блищало. — Серед інших, наприклад, ось уже 20 років в Україні діє фальшивий «Орден святого Станіслава», і, якщо польський власник франшизи Юліуш «Новіна»-Сокольницький встиг за своє багате на пригоди життя авантюриста відбути в Європі декілька термінів за шахрайство, український «великий пріор» Павло Вялов вільно і небідно існує. Любителі дешевої конспірології, у тому числі колись і Олександр Мороз із трибуни Ради, лякають, що це масони. Проте, таємниця його безпеки проста, — серед кавалерів цієї фальшивки  чимало осіб, за всіх президентів наближених до вулиць Грушевського і Банкової. І, безпека «великого пріору» в рівній мірі захищає і їх від публічного скандалу. — Адже нікому з можновладців не хочеться з’явитися в ролі жертви, тим більше, жертви власної пихи.

Та що там «Орден святого Станіслава». За це брязкальце новоявлені «міщани-шляхта» хоча б платять зі своєї кишені. Але за громіздку державну систему нагород і почесних звань платить український народ. Декілька десятків справжніх героїв, і десятки тисяч прилипал, які до самого скелета обгризли народ і державу. Їх спільними зусиллями після двох десятиріч поневірянь, ми повернулися до розбитих ночов початку 90-х, і все що ми надбали за цей час, це наші ґулі, і їхні, за них, — медалі. Знову, як за минулої спроби, вони квапляться роздати нагороди ще до пострілу стартового пістолета. Адже в українській політиці діє олімпійський принцип: головне — не результат, головне — участь!