Не має революція кінця?
05.12—11.12.2014
Ті, хто чекає Майдану 3.0, чекають його з надією, хоча й з надією на різне. Одні — назвемо їх «оптимістами» — сподіваються на нього, як на Друге пришестя, інші — як на кінець світу, як мінімум, для України, а за вдалих розкладів і як початок кінця всього ненависного їм Заходу. Утім, на тлі цих очікувань знаходяться ще й сили, готові використовувати гасло нового Майдану, щоб половити рибку в каламутній воді, вочевидь сповідуючи в політиці принцип «після нас хоч потоп». У світлі всіх цих очікувань події минулого тижня не лише позначили позиції політичних гравців, а й провели чітку лінію розколу вже не між прибічниками колишньої й нинішньої влади або «фашистської Росії» й «київської хунти», а між силами й людьми, які ще рік тому пліч-о-пліч стояли на Майдані.
• Усупереч сталій уже українській традиції починати Майдани в листопаді-грудні, попит на протести в сезоні цього року виявився невеликим. Якщо трохи більш як півтисячі вінницьких протестувальників ще змогли забезпечити мобілізацією стратегічного резерву «Свободи» в довколишніх областях, то в без малого мільйонному Запоріжжі ледве зібралося дві сотні професійних революціонерів. Щоправда, справа не в кількості? Головна відмінність між подіями у Вінниці й Запоріжжі полягає не в цьому.
• Партія «Свобода» не робить секрету з того, що, всупереч фактам і логіці, винить у своєму програші на минулих парламентських виборах своїх вчорашніх союзників і особисто Президента. Тому не дивно, що свого першого політичного удару в розпочатій ними минулого тижня стратегічній кампанії з повернення в стіни Ради вони завдали саме у вотчині Петра Порошенка. — Офіційно оголошена причина протесту — захист голови облради бютівця Сергія Свитка в його конфлікті з губернатором від Блоку Порошенка Анатолем Олійником, лише формальність. Тут був важливим не результат — важливе саме послання, що полягало в демонстративному — на камери, вниз головою, винесенні протестувальниками портрета президента з кабінету глави обласної адміністрації. Для диригування процесом до Вінниці напередодні прибув сам Олег Тягнибок.
• Але так уже сталося, що після першого в їхньому уявленні успіху події набули вже менш приємного для свободівців характеру. Пригадаймо, що на початковому етапі протести в містах Донбасу минулої весни моделювалися за зразком Майдану, і тільки потім, на хвилі їх радикалізації, вони перетворилися вже не на копію Майдану, а на реальне втілення його картинки у викладі московських телеканалів. Так вийшло, що цими вихідними свободівський Майдан у Вінниці скопіював уже донбасівський (та й севастопольський теж) антимайдан, викрикнувши в «народні губернатори» місцевого партійного керівника й ексдепутата Олексія Фурмана. І якщо на хвилі роздратування через дії влади значна частина українців прихильно сприйняла першу частину протесту, мовляв, для того й Тягнибок, щоб Порошенко не дрімав, то ледь позначена перспектива створення «Вінницької Народної Республіки» позбавила цей протест більшої частини підтримки. Злякавшись наслідків, залишивши виправдовуватися в руках силовиків своїх менш розторопних союзників із Соціально-Національної асамблеї, керівництво «Свободи» негайно ретирувалося до Києва під захист своїх колег-депутатів і партійних адвокатів, а Олексій Фурман тремтючим голосом в ефірі «Радіо Свобода» (всупереч назві аж ніяк не рупора однойменної партії) відкликав свій власний голос за обрання себе-коханого «народним губернатором».
• На цьому б усе й закінчилося, але в справу втрутилися ревнощі й змагання між політичними силами в радикалізмі, що стали для нас уже звичними. — От у європейських парламентах великі фракції всіляких там радикалів, а Україна — єдина країна Європи, в якій у радикалів немає своєї партії, та й загалом їх у Раді лише вісім осіб, — останні місяці переконують мене з усіх боків, під вісьмома радикалами в Раді маючи на увазі шість свободівців і двох депутатів від «Правого сектора»... У колишніх Радах як було — «Блок Юлії Тимошенко» був блоком Юлії Тимошенко, «УДАР»... ну, самі розумієте, назва відповідала головному виду діяльності його лідера, й навіть Партія регіонів була партією хоч і одного, але все-таки регіону. І лише Комуністична партія України носила назву, що ніяк не стосувалася цієї товарно-грошової партії нашого парламенту. У новообраній Раді немає комуністів, зате є блок Петра Порошенка, «Самопоміч», ідеологією якої, судячи з перших ініціатив у Київраді, є гасло «Порятунок киян — справа рук самих киян», «Опозиційний блок», якому як мінімум до перевиборів світить глибока опозиція, й навіть «Народний фронт» — що виник наче нізвідки й такий швидкоплинний, як грозовий фронт у середині літа... І лише фракція «Радикальної партії» жодного разу ще не спала на думку тим, хто весь місяць після виборів веде підрахунок радикалів в українському парламенті.
• Мабуть, цей дефіцит радикалізму в діях партії, лідер якої останнім часом не допитував у прямому ефірі телебачення жодного роздягненого до трусів терориста, на тлі вінницького пивного путчу «Свободи» й спонукав Олега Ляшка до негайних дій. Причому, як це бувало досі, й ця акція глави Радикальної партії була краще відрежисована й заздалегідь погоджена з усіма зацікавленими й не дуже сторонами. От у кого Тягнибоку повчитися б, утім даремно — вчитися або хоча б просто виносити уроки з поразок він не любить. Хоч би як там було, незважаючи на панічні пророкування Олександра Сіна напередодні, млявий протест із двох сотень штатних прапороносців і пенсіонерів у Запоріжжі, здавалося, не мав жодної перспективи на успіх, а мирова угода, укладена напередодні Сіном із місцевим «Правим сектором», навіть давала впевненість, що міський голова протримається в своєму кріслі як мінімум до весни. Але тут у аеропорту сів чартер, на борту якого до мирного міста, що ні про що не підозрювало, прибули затяті «радикали» Олег Ляшко й Ігор Мосійчук. Власне, саме ці двоє, а аж ніяк не жалюгідні дві сотні статистів, переконали Олександра Сіна та його заступника Романа Тарана написати заяви про відставку. У цілому, запорізький «Майдан» ще більше, ніж вінницький, справив враження фарсу, в цьому випадку покликаного стати ширмою для деяких поки невідомих нам тіньових домовленостей.
• Події в Запоріжжі оголили ще одну, вкрай неприємну для громадянського суспільства в Україні річ. Незважаючи на схожість сценаріїв подій у Вінниці й Запоріжжі, ті, хто засудив захоплення «Свободою» будинку облради й штурм ними обласної адміністрації у Вінниці, з приводу запорізьких подій вважали за краще промовчати, а дехто навіть висловив своє глибоке задоволення. Здавалося б, і у Вінниці, як справедливо зазначали вони, й у Запоріжжі навесні відбудуться вибори до місцевих органів влади. У Вінниці, вони вважають, з переобранням можна було б почекати, оскільки по різні сторони конфлікту, власне, там опинилися сили з одного Майдану. А от у Запоріжжі працюють уже зовсім інші стандарти, адже в кріслі мера тут сидів Олександр Сін — людина з іншого Майдану, нехай він і починав свою кар’єру як представник «Батьківщини». Схоже, більшість із нас уже забули, що мета Майдану була не в тому, щоб перемогти регіоналів і комуністів, а в тому, щоб відновити в країні принципи демократії й народоправства. А поки в країні залишатимуться переможці й переможені, поки по відношенню до них застосовуватимуться подвійні стандарти, кремлівський сценарій «двох Україн» працюватиме.
• Усупереч загальним побоюванням, Майдан 3.0 поки що залишається справою кількох маргінальних груп, політиків-популістів і теоретиків із соціальних мереж. У більшості українців він викликає швидше страх, що втілився в жваво обговорюваних публічних закликах Віталія Пировича та Ірини Фріз придушувати подібні протести силою з усією суворістю законів. Події у Вінниці й Запоріжжі, всупереч чисельним коментарям, не є тривожними дзвінками для влади — вони мало чим нагадують справжній Майдан, швидше в чомусь будучи не більш як фарсом, у чомусь — першою пробою пера. Українці у своїй більшості, незважаючи на численні претензії до нової влади, поки не готові до масових акцій протесту, з якими їхнім замовникам і організаторам, схоже, доведеться почекати до весни.
