Не обещайте деве юной...
«18-31.01.2019»
Добігають кінця передбачені 2009-го Глобою десять років президентства Юлії Тимошенко. Я вже, було, й забув про цю пам’ятну дату, як і про цей прогноз. Благо, напередодні ЗМІ опублікували прогноз Влада Росса, який змінив Павла Глобу на астрологічному Олімпі України, в якому той напророкував Юлії Володимирівні тріумфальну перемогу на виборах і цього року. І хоча ще не сказали свого компетентного слова фіналісти «Шоу екстрасенсів», афонські старці і мольфари, побажаємо від душі їй і нам з вами ще десять років таких самих перемог...
Утім, жартувати можна скільки завгодно, а до чергових виборів Україна, яка все ще збирається через «не хочу» голосувати за чинного президента, підійшла з невтішними результатами. З одного боку, нам, українцям, нахабно брешуть, стверджуючи, що за п’ять років у країні змінилося мало що або зовсім нічого. Зараз я часто згадую із задушевних розмов на Майдані п’ятирічної давнини, мовляв, чого цьому Янику було треба: не зважай він на російський тиск, підпиши Асоціацію — і увійшов би в історію, спокійно б собі правив вдячними українцями два терміни, а то й узагалі до свого кінця...
Ну от, Порошенко підписав Асоціацію, безвіз, лоба розбив, а створив Українську автокефальну церкву... декларації держслужбовців, відкриті тендери, децентралізація, десятки, якщо не сотні, інших великих і малих реформ... нарешті — друге народження української армії... А вдячності хоч якоїсь або просто визнання його заслуг більшістю українців якось не спостерігається; «барига», «другий Янукович» — так багато хто зозла про нього говорить. Отже, виконати нехай навіть не частину, а більшість своїх передвиборчих обіцянок — це не шлях до сердець українців, це Віктор Федорович правильно тоді розумів.
З іншого боку, що ближче вибори, і справді, то глибше ми занурюємося в ту саму, звичну з 1994 року річку, консистенція якої визначається провінційним, від Valentino, блиском убогості політичної культури України. І проблема тут навіть не в давоських шапках одного з кандидатів у президенти. Хоча в повсякденному житті останніми роками абсолютна більшість українців стикається з корупцією хіба що лише в текстах або у вигляді телевізійної картинки, рівень політичної корупції в країні залишається незмінним.
Як показник — декларація кандидата в президенти Тимошенко, чий задекларований матеріальний добробут, що різко контрастує з її способом життя, недалеко пішов від «дніпровської двушки», що стала мемом ще в минулому десятилітті. Ця декларація — перш за все докір не самій Тимошенко, а чинному президентові, за якого боротьба з тіньовими доходами і корупцією у владі більшою частиною пішла в гудок ударного інституційного будівництва, інституційних і персональних конфліктів. За абсолютною більшістю резонансних справ ми так і не дочекалися вироків, а обов’язкове декларування доходів політиками і чиновниками перетворилося на повне ніщо.
Зліплений нашвидкуруч партійний список, гострий дефіцит професіоналів у команді (заради справедливості, і те й інше — як і у всіх його опонентів) обернулися гучними камінг-аутами, що фатально позначилися на рейтингах, даремно для реформ втраченим часом, і навіть зараз, п’ять років по тому, випадковими людьми на чолі місцевих адміністрацій, чиї зв’язки з криміналітетом і/або з минулою владою врешті-решт звели велику китайську стіну між президентом і громадянським суспільством. А замість міцної коаліції ситуативна більшість у Раді, як і раніше, унеможливлює ухвалення будь-яких життєво необхідних для країни законів без корупційного змащування політичного механізму.
Тому, коли сьогодні кандидат Порошенко обіцяє розпочати 2023 року процедуру вступу до Європейського Союзу, навіть нам — тим, хто все ще збирається за нього голосувати, — залишається лише здивовано знизати плечима — як?!! Хотілось би в рай, та гріхи не пускають. Не лише його — всієї — попередньої та нинішньої політичної еліти, всієї нашої країни гріхи. І проблема тут не лише у вже згаданій вище відсутності політичної культури, яка хоча б віддалено наближається до європейської, або, наприклад, відсутності у значної частини політичної еліти бажання дотримуватися навіть уже узятих на себе перед Європою зобов’язань із дотримання прав меншин, а й у відсутності як у влади, так і у всіх без винятку їй опозицій ясного бачення майбутнього економіки країни. Власне, як взагалі українська економіка до 2023 року за нинішнього, далеко не рекордного темпу приросту, зможе дорости до рівня, мінімально прийнятного для вступу до ЄС?!
Можна скільки завгодно з трибуни говорити про четверту економічну революцію в Україні, але неможливо повірити в її успіх, якщо першою з найважливіших «точок прориву» для української економіки президент називає не IT, а агропромисловий комплекс. І річ навіть не в тому, що ще жодне економічне диво у світі, якоюсь мірою тривале економічне процвітання жодної держави мало не з часів промислової революції не ґрунтувалося на успіхах у сільському господарстві. Який тут можливий «прорив», якщо український парламент наполегливо, рік за роком подовжує мораторій на продаж землі й нічого не обіцяє, що новий його склад у цьому плані буде хоч якось відрізнятися на краще від попередніх.
Асоціація, безвіз, Томос — так уже вийшло — Порошенку, як і будь-якому іншому кандидату в президенти, важко запропонувати на наступний термін що-небудь рівноцінне цим його досягненням. Усупереч обіцяним заявкам у НАТО і ЄС, найближчими роками нам не варто очікувати гучних перемог (не говорячи вже про те, що, на відміну від безвізу, подача заявки до ЄС і НАТО не одразу позначиться на повсякденному житті простих українців). Подальшу лібералізацію економіки стримують обумовлені необхідністю обслуговувати зовнішній борг вериги зобов’язань перед Міжнародним валютним фондом. Внутрішньополітична ситуація в Росії не дозволяє сподіватися, що якось помітно ослабне агресивність путінського режиму. Внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволяє сподіватися, що реформаторські сили зможуть сформувати в парламенті більшість без популістів і політичних корупціонерів.
А отже, замість обіцяних п’яти «проривів», на нас неминуче чекають п’ять років виснажливої роботи і безлічі маленьких, нелегких від того, що в гору, кроків. Погодьтеся, важко розраховувати на перемогу в президентських виборах, назвавши речі своїми іменами. Особливо в країні, де від кандидата в президенти традиційно чекають усього й одразу. Я з цікавістю чекатиму на передвиборчу програму Порошенка, але краще за виставку всіх його досягнень та обіцянок за нього поки що агітують Путін та його кум Медведчук.
