Небо над Україною
тримається на його, Тарасових плечах...Коли аеропорти розбухають від пасажиропотоку на моря... Літо. Я кажу, що мудрі відпочивають на Полтавщині. На лагідному Пслі, м’якому спориші, пестливому сонці, натуральній сільській їжі, в царстві гармонії й тиші...
Або ж на Черкащині. Де двори, немов кадри з фільмів, потопають у садах і квітах. Де від тиші закладає вуха. І серед зелених шат мимоволі згадуєш Тарасів «Садок вишневий коло хати».
Цю геніальну простоту Шевченкових рядків по-справжньому розумієш з віком і часом, з чималим життєвим багажем за спиною. Розумієш саме тут, на Тарасовій малій батьківщині, мандруючи шляхами від Лисянки до Вільшани, де істинним райським куточком виглядають Моринці, Будища, Шевченкове...
Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні —
неначе писанка село...
Сам Бог витає над селом.
Цю правду засвідчено кожним, хто побував у цих місцях. А ще як пощастить потрапити на Черкащину в час жнив, де бодай інколи на полях (вільних від кукурудзи чи соняхів) красуються котушки свіжозапакованого сіна, і жовтогаряча стерня на горизонті зливається з краєм неба... Де ж ті стовпи, що їх ходив шукати малий Тарас...
Не перебільшу, коли скажу, що культ Шевченка з’явився в нас ще за його життя. Між іншим, зародився у колі аристократичному. І вже далі поширився на люд посполитий. А за часів радянських ім’я поета вдало підхопили на знамено як символ борця проти панів-визискувачів і захисника простого народу. Тріумфальна хода Кобзаря з року в рік у шкільній програмі, пам’ятники і погруддя в кожному селі й місті, Шевченкові світлиці й десятки музеїв, локальна топоніміка в населених пунктах — увесь комплекс, здавалося б, благих заходів, насправді, спрацьовує за законами фізики — проти нас. На всяку дію є протидія. Ми перестаралися. Ім’я Шевченка набило оскому. Чи не тому не бачимо щільного трафіку у провідних музеях Кобзаря. Бо чого ж ми за стільки років про Шевченка ще не знаємо?
Звісно, зі статистикою відвідуваності музеїв краще у столиці. Культовим місцем для українців є Тарасова гора (та чи кожен українець бодай раз у житті тут побував?).
І лише в час зневіри, відчаю і розпуки, коли вже як припече, то припече, нас піднімають і згуртовують його слова...
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте...
Навряд чи хто здогадується, що справжнім «місцем сили» поетового слова був і є маленький трикутник Моринці — Будище — Шевченкове —
Земля, яку сходив Тарас
малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас,
Дрібними росами-сльозами.
Де могили батьків поета. Де збереглися обійстя діда Якима Бойка і родини Шевченків. Де ще й досі стоїть та сама школа, до якої «носити воду школярам» мусив майбутній художник і мережив рядки зі Сковороди.
Де можна побачити подвір’я графа Енгельгардта. І дивом вцілілий вітряк...
Увесь цей, насправді, безцінний скарб, до якого ми нині маємо можливість доторкнутися, не викликає ні суму, ні жалю, ні сентиментів чи страждання. Навпаки. Ці місця додають сили і впевненості. Життєстверджують.
Тут інший ритм життя. Потужна енергетика.
Неймовірні краєвиди і особлива магія землі. Недаремно, «У казематі», в нерозумінні свого становища поет згадує не Петербург чи Київ, а творить ідилійну картину буття, вкладаючи в рядки найглибший сенс існування. Найкраще місце у світі — родина і садок біля хати, ідеальні родинні взаємини, де соловейко співом не дає матері «научати» доньку...
У невідомості завтрашнього дня поет найбільше сумує за тим найціннішим, що втратив у ранньому дитинстві й чого, насправді, бажав найбільше.
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно...
Прокручуючи колеса авто на 200 км вглиб України від Києва, починаєш бачити інше життя, життя, яке ми щодень втрачаємо в гонитві за успіхом, лідерством, результатами, відкриттями... Заглиблюючись в Україну, відкриваєш світ, що живе десь поза нашою уявою, поза часом і простором. Світ, у якому знаходиш самого себе, свій маленький ідеальний всесвіт, сенс якого і є «Садок вишневий коло хати»... Десь тут шукав стовпи, що підпирають небо, малий хлопчина...
А небо над Україною тримається на його, Тарасових плечах...
