Несерійний акцент
Якщо особлива «промитість» європейського відпочинку якось, десь, чомусь обходити стороною, можна і теоретично володіти ситуацією більше ніж. Друзі й приятелі діляться нічого не приховуючи. Осінь — час слухати. І ось — у голові всього вперемішку: чиясь йога на масиві індонезійського дерева, одкровення тележурналістки, яка згадує картинки після відвідин відомого кінофестивалю. Вона навіть зуміла вивести свою формулу режиму переглядів, стверджуючи, що єдиний спосіб не задрімати на п’ятому фільмі — не пити вино вдень, і десь прочитала, що на Канському фестивалі, наприклад, не стільки запам’ятовується магія red carpet, скільки здивування — професіонали часом можуть прийти на перегляди мало не в шортах і з зубною щіткою в зубах. Виворіт, виходить, є скрізь, він завжди десь поруч, на найближчій парковці, подумала єхидно. Досить відома стилістка одягу поскаржилася, що у неї за літо відвели парочку дуже важливих клієнтів і не забули прихопити й чоловіка. Сенс останньої фрази, сказаної скоромовкою, начебто засмутив її навіть менше. Один вічний експериментатор, автор зухвалих інсталяцій, модних скульптурних провокацій, який на своєму досвіді довів, що не можна навчити, можна тільки навчитися, зумів зробити переконливі гроші на неочевидних речах, ставши оцінювачем з нюхом, експертом, який уміє вловити ємкість ринку і підказати — чи гідна та або інша картина зайняти місце на стіні в будинку примхливого колекціонера.
• Зрозуміло, ніколи немає стовідсоткової гарантії у колекціонера, що його гроші не вилетять в трубу. Ринок мистецтва схильний до тих же коливань, що й інші економічні ринки. Звичайно, є великі майстри, полотна яких ніколи не впадуть у ціні. А ось молодих, наприклад, живописців так просто не оціниш, сказати точно, чи виросте їхня майстерність, а з нею і ціна на результат, точно складно. Він же став саме спецом по молодих. Здається, пурхає легкою ходою по Європі, якимось чином не відторгається її консервативною згуртованістю, знаходячи свою нішу попиту-пропозицій. Про нього друзі говорять — крокує під звуки власного барабана, володіючи безпомилковим чуттям на чийсь голод: потрібні різнокаліберні предмети, скажімо, 50-60-70-років — він закохає їх один в одного та так, що побите життям крісло буде не на горищі доживати, а працювати щосили, додаючи й іншому атмосферному лахміттю пікантності. Можливо, ця його харизма, яку, хтось сказав, він носить як нагородну зброю, так затуманює, але справа пішла. Щоправда, за багато чого, що він там успішно просуває, не дала б і копійки, але ж це думка простачки на цьому ринку. Ось і славненько — менше розчарувань. Про все це, у свою чергу, розповідала на щорічній рибалці з подругами на нашому дівич-вечорі біля озера Дівоче (назва, природно, наша). Цього разу на десерт нам був дарований відпочинок на сіннику. Горище хати на озері, близько 40 квадратів, було повністю вкладено пахучим сіном, таким, що ми миттєво осоловіли. Признаюся, що зі шкільної лави, коли нас посилали на прополку, здається, суріпиці, в сіні не валялася. Звичайно, тоді від нерозуміння, що це чиясь праця і копиці не можна руйнувати, ми з розгону кидалися в м’яке лоно, і не було нічого прекраснішого за аромат літа, збереженого у висушеній траві. На цьому сіннику все було інакше — ми були законними гостями і могли ніжитися і відверто про все базікати. Все і, звичайно, про дітей, про те, як швидко вони ростуть, нестримно нарощуючи розмах проблем, з якими треба щодня справлятися. Заїдаючи свої одкровення в ресторані «Веселий заєць», що розташувався неподалеку, дивуючись з чудового люля-кебабу і дерунів, раптом виявили, що тут життя гостей досить строкате: пропонуються і походи по гриби, виявляється, придумали спеціальні бонуси для молодят: безкоштовну лазню — для хлопчиків і посиденьки на озері — для дівчат. Невже й на сіннику, хотіла запитати, але відволікла гучна розмова підлітка з, мабуть, його мамою. Вони якраз виходили з ресторану і хлопчик, прочитавши заманухи для молодят, раптом із дорослою гарячністю вигукнув, звертаючись до мами: — Якщо мені колись сподобається дівчинка, — сказав, — і ти, мамо, знайдеш з нею спільну мову, я ніколи з нею не одружуюся. Ось так. Непросто живуть — зростають у цій сім’ї.
• Перескакуючи з одного на інше, ми обговорили, здається, все, уникаючи тем війни. Однак постійно повертаючись до неї, дивуючись, наскільки по-іншому стали бачитися і фільми, і тексти, і навіть рядки улюблених поетів. Точка зору ніби весь час, міняючи освітлення, міняла й акценти, висновки, ніби закривали очі й вирушали в себе, але лише для того, щоб дозріло нове розуміння життя на тлі війни і майбутнього життя без війни.
Тиждень тому телефонували друзі з Маріуполя, чому дуже зраділа. У нас так красиво: діти сміються, б’ють фонтани, літні кафе заповнені. Ми не віддамо нашого Маріка ніколи, почула. Кого? Здивувалася. Так ми, маріупольці, ласкаво називаємо наше місто, пояснила подруга. У Маріку я народилася і живу все життя, але, здається, лише зараз повною мірою сторопіла від очевидного — до чого ж люблю його, дорожу і мучуся від загрози, яка може знищити життя. Місто, якщо знадобиться, його діти, ми, маріупольці, закриємо від жорстокостей.
• І ще один приклад того, що життя зупинити неможливо. Дивлячись страшні репортажі з нашого сходу, була абсолютно упевнена, що думати про затишок, прикрасу свого будинку вже точно нікому там не спаде на думку. У багатьох просто нічого покращувати. На щастя, це не зовсім так. Замовляючи для своєї квартири ретро-абажур у київської майстрині-надомниці, поцікавилася за звичкою — чи є ще такі, з чудасіями, яким лише і миле те, що не продається в сучасних магазинах, хоча світильників там, здається, хоч греблю гати. Почула здивоване: та ви що, замовлення йдуть з усієї країни і зі, здається, знекровленого Донбасу теж. Ось недавно зателефонувала жінка. Абажур, замовлений нею ще до війни, вже декілька місяців як готовий, але я розуміла, що він, можливо, вже і не знадобиться. І раптом цей дзвінок зі звільненого містечка і таке мирне питання — як там мій абажур? Лише ось зараз пригадала, він мені дуже потрібен, хоч і півдвору у воронці, але будинок, на щастя, вцілів. Абажур на щастя, на успіх — ось чого хочу, додала вона. Яке прекрасне фото вийшло б, подумала негайно ж: це світло теплого абажура в одному вікні змученого міста.
Який акцент. Та ні, талісман, мабуть, що зігріває душу.
• Упевнена, і випадковому перехожому, який задивився на абажур, перепаде ковточок миру.
