Ніжна й мрійлива душа диктатури
Сім років поспіль російський телевізор ганяє хвилі ненависті до України
У центрі Москви, на Смоленській площі, є високий будинок зі шпилем, у якому сидять люди з ніжними й ранимими душами. Їхній тонко й складно організований внутрішній світ чуйно уловлює будь-яку недосконалість світу зовнішнього, змушує їхні душі страждати й про ці страждання повідомляти світ у щирому сподіванні на його виправлення. У середу, 18.12.2019, з високого будинку зі шпилем світові було відправлено повідомлення:
«З великим розчаруванням дізналися про ухвалений у Чехії закон, що визнає 21 серпня «Днем пам’яті жертв вторгнення й подальшої окупації (ЧССР) військами Варшавського договору 1968 року». Прагнення Праги знову повертатися до подій півстолітньої давності з метою включення їх до сучасного політичного контексту, небажання перегорнути цю сторінку історії, що затьмарює атмосферу російсько-чеських відносин, навряд чи сприятиме успішному перебігу двосторонньої співпраці». Кінець повідомлення.
МЗС РФ, що живе у сталінській висотці, сповнений любові до людства і його розчаровує будь-яка згадка про сталінські репресії, про Голодомор, про пакт Молотова-Ріббентропа, про придушену Празьку весну й інші злочини радянського й путінського режимів.
Ці сторінки історії мешканці сталінської висотки на Смоленській площі вимагають перегорнути, а ще краще вирвати й спалити. Зате про вчинки «бандерівців» та інші реальні й уявні злочини, скоєні представниками тих країн, з якими МЗС РФ і російський телевізор ведуть інформаційну війну, велить не забувати ні на секунду.
У великій компанії лженаук, «продажних дівок путінізму», крім «історії» від МЗС у черговий раз відрізнилася «соціологія» від ВЦДГД, який тільки-но опублікував результати дивовижного дослідження думок росіян про Президента України Зеленського та про стан російсько-українських відносин. Унікальність цього дослідження в тому, що «соціологи» ВЦДГД провели його спільно з Центром політичної кон’юнктури, який очолює «політолог» Олексій Чеснаков, який входить до оточення путінського помічника Владислава Суркова, багато в чому відповідального за війну Росії проти України. У російській соціології багато шахраїв й безліч замовлених, т.з. формуючих досліджень. Але таке, щоб прямо й відверто під виглядом дослідження публікувати очевидну «заказуху» й при цьому напоказ виставляти й замовника й виконавця — така безсоромність зустрічається, здається, вперше.
Помічник Путіна Владислав Сурков, як і співпрацівники МЗС РФ, натура тонка, чутлива, а тому ранима. Про це неспростовно свідчать його заняття літературною творчістю. Сурков не приховував свого роздратування й розчарування підсумками зустрічі «нормандської четвірки» в Парижі й, особливо, поведінкою Зеленського, який накидав в обличчя Путіну всяких слів, на кшталт «окупантів» й ін. Людина примітивна й груба на місці Суркова відповіла б Зеленському симетрично, наприклад, кинула б йому в обличчя: «Сам ти окупант!» Або, ще краще, назвала б його «ідіотом», як це зробив у програмі у Соловйова доктор політичних наук Олександр Семченко.
Але Владислав Сурков не такий. Будучи натурою творчою, що не цурається всіляких мистецтв і наук, він обрав витонченіший спосіб помсти. Вирішив ударити по Зеленському, а заразом і по Україні соціологією від ВЦДГД, а для надійності підсилити «соціологів» перевіреним «політологом» Чеснаковим. І ось що у Суркова вийшло:
«П’ята частина росіян (21%) ставиться до Президента України Володимира Зеленського негативно, а більшості його діяльність байдужа. Байдуже ставляться до його діяльності 29% респондентів, нічого про неї не знають 35%; 67% з тих, хто щось знає, вважають, що російсько-українські відносини після зміни влади в Києві не змінилися, про їхнє поліпшення говорять 16%, про погіршення — 9%; 53% усіх опитаних називають нинішні відносини між двома країнами поганими, 30% — у чомусь хорошими, а в чомусь поганими й лише 5% — добрими. При цьому 43% респондентів вважають, що відносини нормалізуються, але братніми вже не будуть, на відновлення дружби або навіть братерства сподіваються відповідно 19 і 14%, а 11% чекають погіршення відносин. Половина з 70% росіян, які чули про першу зустріч Зеленського з Володимиром Путіним, упевнені, що вона ніяк не вплине на ситуацію в Донбасі, але 35% все ж чекають позитивного ефекту».
Як усі ці цифри стосуються того, що відбувається в головах росіян, сказати складно. Можливо, щось схоже у деяких головах є. Про те, що відбувається в Україні, абсолютна більшість росіян дізнаються з телевізора, який після саміту в Парижі наче оскаженів і буквально захлинається від ненависті до України та її Президента. Телеведучі та їхні «експерти» почали відчувати брак лайливих слів на адресу ненависної країни та її керівництва. У програмі Соловйова, крім «політолога» Семченка, який Зеленського обізвав ідіотом, вирізнився режисер Кургінян, який уже не знав, яке порівняння підібрати для Степана Бандери й обізвав його «українським Піночетом». Тут режисер Кургінян явно промахнувся. По-перше, у біографіях і долях Бандери й Піночета непросто знайти які-небудь збіги, а по-друге, фігура Піночета для деякої частини російських правих лібералів овіяна романтикою реформування країни шляхом насильства. Тому це порівняння може справити зворотне враження, а саме сприяти зростанню популярності українського націоналіста в Росії.
Сім років поспіль російський телевізор ганяє хвилі ненависті до України. Оскільки всі ці ток-шоу побудовані за принципом серіалів, у яких заміни акторів знижують рейтинг, то в ефірі весь час ті самі «експерти». За сім років вони смертельно набридли один одному, ведучим, авдиторії й самі собі. Необхідність постійно підвищувати градус ненависті до України змушує ведучих і «експертів» нести якийсь уже зовсім позамежний абсурд. У програмі «60 хвилин» від 18.12.2019 комуністичний депутат Калашников поділився ідеєю «остаточного вирішення українського питання».
«Як на Україні обрати президента, який зрозуміє, що треба дружити з Росією?», — хитро посміхаючись запитав комуністичний депутат Калашников. І тут-таки пояснив, як це зробити: «У нас на Кубані — 6 мільйонів осіб. А може дати їм усім українські паспорти, нехай проголосують». Ідея дуже сподобалася всім у студії, особливо захопився ведучий Попов, який вирішив тему «остаточного вирішення українського питання розвинути й поглибити. «Щоб дати кубанцям українські паспорти, треба спочатку Україну захопити!», — з мрійливою посмішкою на обличчі зауважив ведучий Попов.
Душі диктаторів, катів та їхньої обслуги не цураються нічого людського. Вони переживають розчарування й нудьгу, деколи вони занурюються у мрійливість і вдаються до солодких марень. І через це вони стають ще огиднішими...
