Ода відвертості від ЛШЖ
Чи знаєте як це, коли ти співаєш від усього свого серця? Коли здається, що окрім тебе та твоїх друзів на світі не існує нікого, коли немає змоги чинити опір почуттям і хочеться чи то розридатися від такої чистоти, чи то засміятися від тої легкості. А ми знаємо. Кажу від усієї ЛШЖ. Кажу від своїх друзів, бо впевнена, що вони теж це відчувають. Це вперше я розумію людей. Здається, ми пов’язані такою тонкою інтелектуальною, душевною ниткою, що її не розірвати.
То був вечір перед нашою чудовою поїздкою на Чернігівщину. Ми просиділи у редакції майже до десятої години. Ніхто не змушував. Просто допомагали редакторам із сайтом, допрацьовували, моніторили, а паралельно ще й встигали тихенько слухати музику, підспівувати, жартувати. Нас залишилось зовсім небагато.
Звичайно, трохи втомилися, але ось так просто розпрощатися після особливо напруженого робочого дня ніхто вже не мав бажання. Тому швидко зібралися і поїхали разом у маленьку квартиру, де навіть кухня зі скрипом вміщала три людини. Наша «арт-хаусна» оселя мала особливу атмосферу: навкруги плакати, два великі дивани, вінілові пластинки на стінах, електрогітара, книги…
Ми були приречені на душевність. І не можна сказати, що захід та схід, Львів та Донецьк знову поєдналися, бо поєднатися можуть тільки ті, хто колись роз’єднувався. Ми ж, здається, ніколи не розлучалися. То ж все почалося з гітари, яка надихнула на високе. Усі ми дуже любимо свою Україну і саме тому співали винятково рідні пісні. Співали майже всю ніч.
«Чарівна скрипка», «Верше мій верше», «Два кольори» , «Рідна мати моя»… А мені особливо приємно було чути «Вышел в степь донецкую парень молодой» у виконанні «літньошколярки» зі Львова Соломії Буй. До речі, то мабуть доля так розпорядилася, але згодом ми з Соломією помітили, що маємо абсолютно ідентичний тембр голосу. Справді, настільки схожий, що іноді здавалося, що то співає одна людина. Символічно, правда ж?
Та найбільшим відкриттям стали вірші. Соломія Буй цитувала на пам'ять Ліну Костенко та Бориса Олійника. Це був інтелектуальний шок, моральне оніміння від того, з яким розумінням та почуттям їх можна декламувати і якого змісту вони при цьому набувають. Хтось плакав, а хтось зачаровано слухав.
Мені дуже хочеться розповісти ще про той вечір відвертості та я не маю більше слів. Тож прикріпляю до цього тексту декілька аудіозаписів. Вони були зроблені не навмисно. Наша школярка Олена Зашко таємно включала свій диктофон, тому голоси, які ви почуєте насправді живі та не награні. Слухайте вдумливо, уявіть себе у нашій маленькій кімнатці, станьте на хвилину «Днем».
Своїми такими невеликими текстами ми хочемо, щоб хтось, читаючи ці дитячі, солодкі «оди» просто посміхнувся та відчув, що ми єдині. Щоб люди зрозуміли – ми дуже схожі у своїй несхожості.
P. S. Уперше в житті мені навіть не хочеться перечитувати те, що написала. Не хочеться щось виправляти, редагувати. Кожна буква тут до чогось, кожне слово тут від серця. Не прилизане, не смаковане, а просто щире. Таке як ми. А таких як ми насправді багато. У всіх регіонах, у всіх містах. Для вас і для нас ця маленька «ода» - естетична насолода.
