Особиста декомунізація
Два роки тому в Україні неофіційно розпочалася декомунізація. Тоді ще ніхто не замислювався про закони та офіційні рішення. Під гнів народу потрапив перший пам’ятник Леніну у Києві. Він поклав початок славнозвісному «ленінопаду» та знищенню пам’яток радянської епохи по всій країні.
Цього тижня перестали існувати ще три монументи «вождю пролетаріату» - у Глухові, Скадовську та селі Горбань на Київщині. Майже щодня змінюють назви вулиць у містах та селах. Попри численні дискусії щодо декомунізації більшість населення все ж її підтримує. Навіть у тих містах, де монументи Леніну охороняла громада, про них потроху забувають. Здавалося б, ми повільно, але впевнено позбуваємося нашого комуністичного минулого, та насправді воно засіло значно глибше.
Радянська епоха, незважаючи на усі свої негативні елементи, створила не лише окремий культурний пласт, а й певний формат того, яким має бути монументальне мистецтво. Практично для кожного виду монументів у нас сформувався певний неписаний канон. Йому слідують митці у своїй роботі та звичайні громадяни у власних очікуваннях. Пам’ятники відомим особистостям – помпезні та з дорогих матеріалів. Вшанування загиблих також максимально персоналізовано. Якщо ми говоримо про військові дії – це солдати зі зброєю, про масові розправи – матері та діти на колінах, з піднятими до неба руками. Звісно, така форма має право на життя, але варто розуміти, що існують й інші види монументів, які викликають, можливо, сильніші рефлексії.
Тяжіння до персоналізації – характерна риса радянської епохи. Тодішній час у кожній ситуації вимагав героя. Герой мав боротися зі злом, або не здаватися духом, але він повинен бути цілком матеріальним. Ми повинні його бачити і пам’ятати не на рівні емоцій, а як окремий образ. Таке матеріалістичне сприйняття нав’язувалося нам довгий час і позбавитися його ми не змогли ні після падіння «вождів», ні після усунення інших згадок доби.
Особисто для мене переосмислення ролі монументів відбулося після відвідин пам’ятника жертвам Голокосту у Берліні. Якщо дивитися на нього на картинці, ідея може здатися незрозумілою, але коли потрапляєш ближче – все стає на свої місця. Ряди могильних плит різної висоти... Проходиш крізь них і з часом втрачаєш орієнтацію у просторі, ніби у лабіринті. Замість деяких плит у прямокутних клумбах посаджені дерева. Вони уособлюють тих, кому все ж вдалося вижити у страшній трагедії. Така форма не просто нагадує про подію, а творить навколо певну атмосферу емоцій, спогадів та асоціацій. Усе це торкає душу не лише того, кого безпосередньо стосується подія, а й кожного, хто проходить повз.
Монумент постраждалим від Голокосту частково нагадав мені наш вітчизняний проект. Перше місце у конкурсі увіковічення пам’яті жертв Революції гідності: прямокутні клумби та криваво-червоні клени, що ростуть у них. Візуально вони мають лише віддалений зв'язок із берлінськими бетонними надгробками. Тим не менш обидві ідеї демонструють ту ж тонку межу, що уособлює одночасно трагедію смерті та дає натяк на вічне життя. На жаль, таку ідею суспільство не прийняло. На адресу журі тут же посипалися зауваження та заперечення щодо таких ідей. Як з’ясувалося, незадоволені хотіли бачити олюднене зображення героїв, а не абстракції. І, як не прикро, такої ж думки притримується більшість.
Один із архітекторів, який коментував питання нового монумента, в особистій розмові висловив думку, що варто було б заборонити зараз встановлювати будь-які нові монументи. Ми ще не встигли переосмислити події. Замість повного очищення відбудеться лише заміна «ідолів». На мою думку, щоб творити нову історію, тим більше нову пам'ять, нам необхідно повністю «очиститися» від минулого. Я маю на увазі не матеріальне усунення пам’яток, а зміни у сприйнятті. Саме тоді, коли ми всі перейдемо у своїй пам’яті від факту до емоції, нашу особисту «декомунізацію» і можна вважати вдалою.