Пам’ятаємо ім’я кожного
«14.08—20.08.2015»
За десять днів до святкування 24-ї річниці Незалежності України звичайна, здавалося б, публікація в соціальній мережі «Фейсбук» не лише зупинила бездушну бюрократичну машину держави, але й має всі шанси змусити чиновників використовувати цю вимушену зупинку, аби трохи поміркувати. Громадянський активіст і волонтер Дмитро Гурін написав про плани Адміністрації Президента перебудувати Меморіал невідомого солдата в Парку Вічної Слави в центрі Києва. Президент говорив про це побіжно ще на прес-конференції 5 червня, але лише в середині серпня стали відомі подробиці. З боків від Вічного вогню мали з’явитися два нові поховання невідомих солдатів, чиї останки, одні над одними, були знайдені напередодні бійцями 79-ї бригади. Одного, полеглого в Другій світовій, а другого, загиблого зовсім нещодавно, у війні з російськими терористами на Донбасі.
Як показало подальше обговорення, автори цього проекту, загалом правильно оцінивши символізм скорботної знахідки двох невпізнаних тіл захисників України з настільки різних епох, абсолютно не усвідомлюють характер початкової концепції київського Меморіалу Вічної Слави, в першу чергу, взявши за основу його, словами радника Президента Юрія Бірюкова, «протокольний характер», як «місце, куди возять іноземні делегації». Реакція громадянського суспільства була однозначною, — Україна, її столиця не потребують ще одного пам’ятника Протоколу; так само як і монумент Незалежності України на Майдані, в числі інших глузливих прізвиськ, називають ще і пам’ятником Галочці, — тій, заради якої все у нас в державі робилося в усі часи. Поспішність в цьому питанні недоречна. — Слово «пам’ятник» (як і «меморіал») походить від слова «пам’ять», а не «протокол»; іноземні делегації з вінками спокійно можуть почекати, поки українське суспільство дійде згоди, де і в якій формі пам’ять борців за незалежність і територіальну цілісність України буде увічнена. Принаймні таке рішення було прийняте Президентом, що угамував запал свого радника і відомого волонтера Юрія Бірюкова, який публічно виступив на захист невдалого проекту. — Проект меморіалу захисникам незалежності України буде винесено на публічне обговорення.
ДВІ ВІЙНИ
Меморіал Вічної Слави було відкрито 6 листопада 1957 року. Уздовж Алеї загиблих героїв було поховано останки 34 осіб, учасників звільнення України. Їхні тіла було перенесено сюди з міських кладовищ, вулиць і площ міст та сіл України, а також перепоховано з декількох країн Східної Європи. А під 27-метровим обеліском поховано останки невідомого солдата, загиблого на Лютізькому плацдармі, на північ від Києва. А ще через декілька років командуючий Київським військовим округом маршал СРСР Василь Чуйков факелом, переданим з Мамаєвого кургану в тоді ще Сталінграді, запалив перед обеліском Вічний вогонь. У дусі радянської концепції Великої Вітчизняної війни, що збереглася в повному об’ємі в наші дні в Росії та Білорусі, тут були зібрані останки лише тих, хто воював проти Німеччини у складі Радянської армії, для деяких з них Україна була лише пустим звуком.
І йдеться навіть не про те, що уздовж алеї загиблих героїв покояться уродженці не лише України, але і Росії, Грузії, Білорусі, Казахстану. Серед солдатів та офіцерів, що віддали свої життя, у тому числі і за «звільнення радянської України», тут поховані й ті, хто отримав нагороди і військові звання за злочини не менші, ніж злочини нацистів, засуджених Нюрнберзьким трибуналом. Найбільш виразний приклад уродженця Підмосков’я комісара держбезпеки Олексія Жукова, який «відзначився» після переводу до України з Астрахані в травні 1944 року в боротьбі з «бандитизмом на Західній Україні», — зачистках українського підпілля в районі Сарн, а до того нагороджений орденом Суворова за депортацію чеченців та інгушів, що коштувала північнокавказьким народам за різними оцінками від 100 до 200 тисяч життів, а також причетного до масових репресій і депортацій представників калмицького народу. Присутність його могили в Меморіалі героїв Великої Вітчизняної війни зразка 1957 року цілком зрозуміла і навіть доречна, але поховання поряд з ним праху героїв АТО, а тим більше закладка поблизу Меморіалу полеглих борців за незалежність України, виглядає як образа їхньої пам’яті.
Поки живі лічені ветерани тієї війни, поки примирення не завершилося, Меморіал у Парку Вічної Слави має залишатися в незмінному вигляді. Наше покоління говорить про необхідність примирення українців у Другій світовій, що волею доль опинилися по різні боки протистояння, але водночас і про необхідність належної оцінки злочинів обох тоталітарних режимів, жертвою яких у тій війні стали українці. Для українців, які зробили вирішальний внесок у розгром нацизму, та війна була вибором меншої з двох бід, вибору, за який українці десятиліттями після закінчення війни, і до сьогоднішнього дня продовжують платити мільйонами жертв. І нинішня війна багато в чому є логічним наслідком того вибору. Але чи можемо ми сказати, що сьогодні українці, які захищають незалежність і територіальну цілісність не чужої імперії, а своєї власної держави, також воюють за меншу з двох бід? Можливо, ця інтерпретація цілком логічна для апологетів «зради» і «третього Майдану», але недоречна для Адміністрації Президента України. — Немає нічого більш небезпечного, ніж те, коли ігри з минулим починають любителі простих і швидких рішень, і щастя, що громадські активісти змогли зупинити чиновників за крок до фатального рішення.
НЕМАЄ НЕВІДОМИХ СОЛДАТІВ
Та все ж, напередодні громадських слухань поставимо перед собою питання, а яким бути новому Меморіалу, в необхідності створення якого переконані всі учасники дискусії. В першу чергу, сумніви викликає сама концепція «невідомого солдата». Вона була цілком доречною за часів Першої і Другої світових воєн, коли на честь полеглих героїв запалили близько століття тому по всьому світу перші вічні вогні. Тим більше вона була доречна в колишньому СРСР, де поспіхом мобілізованих українських селян без форми і зброї в дні битви за Дніпро десятками тисяч суцільною людською масою кидали на мінні поля і кулемети. Не лише місць поховань, але навіть імен загиблих не донесла до нас бездушна армійська бюрократія тих років. Мільйони безіменних могил, мільйони зниклих безслідно, — весь газ Сибіру не вистачило б спалити, спокутуючи провину за занапащені покоління.
Невпізнаних тіл, здавалося б, у епоху генетичної експертизи, немало і в цій війні. Виною тому є і небажання кровних родичів здавати генетичний матеріал на аналіз, і убогість наших бюджетів, і бюрократична недолугість, через яку у нас досі офіційно не сертифікована більшість реактивів для проведення експертизи. Та й технічна відсталість, — можливість проведення генетичного аналізу навіть на основі обгорілих кісткових останків сьогодні нам здається чимось на зразок наукової фантастики. Чесно визнаємо, швидко нам цих проблем не вирішити. Та все ж, доклавши зусиль, зібравши кошти, звернувшись за допомогою до сотень українських генетиків, що працюють у найпрестижніших наукових центрах і лабораторіях світу, ми маємо шанси встановити імена абсолютної більшості знайдених останків загиблих. — Не потрібно увіковічувати невідомого солдата цієї війни. Кращий меморіал невідомому солдатові, аби не залишилося жодного невпізнаного.
У воєн нашого часу інша біда. На відміну від витратного матеріалу російської «гібридної війни», ми знаємо імена кожного з наших загиблих солдатів. Але дуже часто трапляється, що ми позбавлені можливості поховати їхні тіла. — Чи то через фатальні випадковості війни, чи то через варвара-противника, який шляхом знищення тіл приховує докази своїх воєнних злочинів. У війнах нашої епохи головна проблема — сотні і тисячі зниклих безслідно солдатів і цивільних жертв. З цим раніше всіх зіткнулася ізраїльська армія. 2004 року на території національного кладовища Ізраїлю на горі Герцля в Західному Єрусалимі був відкритий «Сад зниклих безвісти героїв», у якому увіковічуються імена тих, чиї тіла не можуть знайти вічний спокій у рідній землі.
Не лише герої цієї війни, але й сотні тисяч жертв радянської каральної системи, сотні тисяч борців за незалежність України з усіх епох лежать у чужій землі, в безіменних могилах. Завдяки відкритим архівам, завдяки роботі істориків, ми поступово дізнаємось їхні імена. Імена, які заслуговують на те, щоб бути увічненими в Меморіалі. Щоб і наступні покоління пам’ятали ім’я кожного. І знали — в Україні немає невідомих солдатів.
