Папаха на виріст
Коли здаватиметься, що зима не скінчиться, а це буде неодмінно, хоча зараз навіть думати не хочеться про щось тьмяне і тягуче, вже знаю: завариш простацький чай із м’ятою — і літній сад тут як тут у кращу свою пору. Закреслюючи цей спогад, пограєшся з літніми барвами, веселковий спектр яких безконечний, візьмеш свою ноту і так розкріпачишся, що із запізненням скомандуєш літу: щоденник на стіл! На маленькому моєму городику нелегально, ховаючись, по суті, на правах лімітчиці, росла скромна м’ята, увесь час озираючись на яскравий зелений газон — ненажеру, який своєю красивою модністю, полонивши домочадців, ущільнив город до розмірів майже повної непомітності. До середини ж літа раптом, обтрусившись від своїх комплексів, м’ята схаменулася і дозволила собі зухвалу вседозволеність — проникла за залізну завісу красивого і самозакоханого газону і з самозахопленням збільшила свою житлоплощу. Мабуть, така відважність збудила й сусідні гарбузи, і вони теж прилягли своїм волохатим листям на траву, вміло ховаючи до пори під ними свій цікавий стан. Вже давно руді красені-гарбузи, набрали потрібну вагу і зрілість, а все згадується їхнє жарке дитинство.
Літо вже осіло в банках, бавовняних торбинках із пряними запашними травами, у вазах, у вигляді сухих букетів якихось безпородних пікантних рослин, в різній сушці, що ввібрала всілякі ноти літнього щастя, пекучу дотепність несподіваних комбінацій, в елегантності зомлілого останнього кропу, в ягодах, що затишно заховали свої вітаміни в обіймах морозильного холоду. Вся краса цього різноманіття не лише в користі, але і в радісному розумінні: літо — пішло, але лише для того, щоб обов’язково повернутися. Його ж докази — ось вони. Неначе сухим пайком. Так, ще не все відквітнуло, відчервоніло, відбуяло, ще стрибають з висоти зірки і яскраво в затоці навпроти, ще можна знайти в чагарниках живий кущ малини, але найгостріше дурманить запах вже опадаючого листя. Якби його можна було закрити кришкою і вранці цим ароматом-бонусом прикрасити новий день. Дивно, вже жовтень, а думки якісь переважно серпневі. Не хочеться, схоже, розлучатися. Помітила, що минуле літо — і в нових колекціях квіткових парфумів, і в багетній майстерні, куди заглядаю регулярно. Там літні замальовки і дозрілі картини чекають своєї оправи. На них — квіти, овочева соковитість, тихі світанки. Уявіть собі, серед цього ситцевого репертуару раптом побачила величезний портрет Маркса. Здивувалася — виявляється, хлопчик ще користується попитом. Сподіваюся, що хоча б він не балотуватиметься. Очі втомилися від вічно одних і тих же осіб, які пропонують себе. Як же дорого їм коштує виглядати дешево. Замучили безконечні навколосоціологічні опитування телефоном, які, навіть не запитуючи дозволу, досвідченому вуху завжди підкажуть, хто саме сплатив цю почасову вахту. Вже склала свій особистий каталог усіляких політичних підробок. Тому кимось уміло обрубаним наміром не вдасться стати невидимкою. Розплутувати хитрий сенс різних ситуацій навчилася ще влітку, коли сушила помідори. Вони мене пристойно помучили, обіцяючи, що легко стануть такими ж оригінальними, як в’ялені, скажімо, італійські, що відмінний результат гарантований і досить швидко. Одразу, природно, відреагувала: сушка процес ароматний і легкий та й будинок пахне так їстівно, що і скаржитися не спаде на думку — ах, як жарко. Все робиться неначе само собою. В тому й справа, що неначе...
Як і пропонувалося в анотації до електросушарки, звільнила помідори від шкірки, порізала і вклала на спеціальні підноси під теплий вітерець. Вийшло, однак, у мене щось хоч і прийнятне, але надто вже звичайне. Нічого спільного з європейськими, хоч і сонце у нас зазвичай давно вже не поступається в градусах тому ж італійському, та й щільність і цукровість наших помідорів інша, але нічого. Азарт вже зупинити було неможливо. Відставила убік сушарку, адже в шкірці якраз вся прудкість овочу. Сонце — безкоштовно, і в саду був такий коктейль запахів — помідорам на радість. Вчинила так, як навчала мене одна знайома італійка: не звільняючи від шкірки, зрізала уподовж життєрадісні серпневі плоди (вибирала довгі, яйцевидної форми і бокасті, схожі на декоративний гарбузик), посипала їх морською сіллю і розкладала під сонцем на циновках. Природно — перевертала, гладила навіщось, милувалася. Вони вийшли, якщо чесно, скромніші за італійські. Тоді вирішила змінити подальші дійства і замість того, щоб закласти в’ялені томати в оливкове масло з базиліком, запропонувала помідорам інший коктейль: раз виросли тут, нехай і купаються в сільській пахучій олійці. Базилік не відмінявся. Ви здивуєтеся, але вийшло досить пікантно. Чому обов’язково потрібно, аби було «як у людей», можна погратися і в свою гру. Мої в’ялені пристрасті всім сподобалися.
До речі, багато років на наших ринках продаються узбецькі й таджицькі сушені помідори, але, доки мода не розбурхала, на них звертали увагу лише господині-фантазерки, збагачуючи свої борщі, солянки, пасту, салати, соуси. Купую і томатну пудру з сушки, вона славно працює у борщі. Так би, напевно, і варилася, згадуючи літо, у власному борщі, але, опинившись яскравого, навіть дуже яскравого осіннього дня на Андріївському узвозі, буквально налетіла на кумедні овечі шапки. Дикуваті папахи нагадували чимось кошлаті голови хризантеми, і за поривом почала міряти одну за іншою. До речі, жінки довкола теж були збуджені грузинським, як для нас, ексклюзивом. Але невезіння — одна маленька, інша — велика й відверто чоловіча, то колір не подобається, то ще щось. І раптом побачила свою — кольору фрез. Крутилася біля вуличного дзеркала, прагнучи сподобатися хоча б своєю господарністю — адже готую сани влітку. Нічого, це зараз папаха смішна, а ось узимку, говорила сама собі. Смішна якась халабуда на голові, продирався настирливий внутрішній голос, але відігнала і його геть. Узимку ось заховаю голову в це шерстяне гніздо, закушу в’яленим помідором і... гуляй — не хочу, йди туди, не знаю куди. У такій шапці й не страшно — будь-який перехожий сторопіє: хто це спустився з гір.
Так, третя молодість — це страшна сила.
