Паралельні реальності
Горлівка завжди була містом парадоксів. Найглибші шахти і найвища точка Донецького кряжа - у нас . Унікальна колекція картин Реріха і найбільш розбиті дороги - у нас. Найстаріше в Україні літературне об'єднання і найбільш організовані кримінальні банди - теж у нас. І найбільш непересічні реальності повсякденного буття - схоже, так само у нас...
В одній реальності - все йде здавна заведеним порядком. Пенсії і зарплати надходять вчасно. Громадський транспорт, звично, пострайкувавши один день і відстоявши підвищення тарифу за проїзд на гривню - знову на маршрутах. Школи, лікарні, дитячі садки і палаци творчості працюють у звичайному режимі. У магазинах і на базарах повно товарів. Комунальники ремонтують дороги, метуть і чистять місто до травневих свят. Діти їздять на фестивалі і конкурси всією Україною. Творча інтелігенція влаштовує зустрічі в музеях, працюють виставки, йдуть вистави та концерти...
Але є й інша реальність.
На Майорській трасі стоїть блок-пост. Незрозумілі особистості незрозуміло чим займаються в імпровізованій «фортеці»: стара палатка оточена старими шинами, у залізній бочці закипає чайник, невизначеної зовнішності чоловіки в пропахлих потом, запраних одежинах тиняються без діла, курять і щось п'ють. Може – тільки чай. Але думаю - щось більш привабливе. До житла від цього поста - далеченько. Навколо - тиша, спокій і навіть якась весняна млість. «Ми охороняємо громадський порядок!» Неначе саме вони привели світ у такий спокій. «Ми тут, щоб бандери не прийшли!» Де вони, ці міфічні «бандери» - ніхто не знає. «Ну, тут їх не було, бо ми тут стоїмо! Але мій знайомий бачив їх там-то! І кажуть, що вони приїхали туди-то! Десять автобусів! І напали! І побили... І кричали, що вб'ють за російську мову!» Всі говорять російською. Все місто. Ніхто не бачив і не чув української мови вже давно, але якийсь внутрішній непозбутній страх перед «мовою» народжує в умах справжні галюцинації. Ввижаються людям не тільки бандери, ввижаються бойовики Правого сектора, ввижаються репресії, ввижається голод, розгромлені церкви, зґвалтовані жінки і діти, розстріляні бойовики на безглуздих блокпостах...
А навколо - паралельно! - все та ж тиша і просто вселенський спокій. Місто звично дихає, працює, розважається, їсть, спить...
На площі Перемоги - намет все з такими ж сумнівними особистостями: «Підходьте і підпишіться за референдум і за Росію!» Хтось підходить. Хтось підписується. Більшість просто проходять повз. Паралельно. Не помічаючи навіть.
На ринках борці за референдум куди активніші: «От бланк, заповніть! І зробіть внесок - хлопців на блок-посту годувати треба! І на референдум треба! «Окремі особистості з захопленням хапають листочки, щось пишуть, посміхаються, кидають гроші в коробочки з прорізами... Більша частина – йде стороною. Паралельно.
Щосуботи до міськвиконкому під височенного Леніна з рожевого граніту, як на роботу, приходять «активісти». Більше тисячі осіб (з майже трьохсоттисячного міста!) не було жодного разу. Відсотків двадцять - правоохоронці, журналісти та співробітники виконкому. Ще відсотків двадцять-тридцять - дуже схожі на «тітушок» особистості: напівспортивне екіпірування, капюшони, кеди... Серед решти власне мітингувальників - половина агресивних істеричних тіток, які рвуться до мікрофона, надривно розповідають про жахи нашого буття в умовах захоплення влади «фашистською хунтою»і вимагають невідомо від кого терміново розв’язати всі проблеми. Чому найбільш агресивні саме жінки середнього та старшого віку - нехай розбираються психологи. Очолює цей проросійський мітинговий кіпеж теж жінка середнього віку - Олена Ярошевська. У соцмережах вона призналася, що мріє побачити тут на площі сто тисяч прихильників Росії і не розуміє, чому приходять триста, максимум чотириста охочих погратися в сепаратизм.
Правоохоронці на пряме запитання про те, чому ви дозволяєте блок-пости, намети, агітацію і ці мітинги з російськими прапорами та екстремістськими закликами, спокійно відповідають: « Все під контролем. Ми їх фіксуємо». Бойовиків Армена Горлівського правоохоронці (і ми всі!) теж справно фіксували. Але це не завадило нашим «тітушкам» так голосно «засвітитися» по всій Україні, особливо в Києві...
У міськвиконкомі та міськраді знайшли ефективну формулу спілкування з мітингувальниками: «Ми у всьому вас підтримуємо! У всьому, що не суперечить українському законодавству!» Дехто з найбільш розумних розуміє вже, що їх якось розводять, але ще не зовсім розібралися, як саме. Крихка рівновага між тими, хто під стінами виконкому, і тими, хто в його стінах, може розвалитися щохвилини. Агресивних бабусь зупинити буде дуже непросто, навіть якщо їх усього кілька десятків. А вони готові сьогодні битися сумками, в яких може виявитися цегла. Репетиція вже була восьмого березня: саме бабусі лупили сумками по головах студентів, які з українськими прапорами прийшли на проросійський мітинг привітати їх зі святом!
Велику частину часу люди зайняті своїми повсякденними справами. Але, коли вони на базарі, в черзі до терапевта, в автобусі, на лавці біля багатоповерхівки, за дворовим картковим столом, їх «пробиває на політику». І тоді виявляється, що суспільство розколоте - жорстко й абсолютно непримиренно!
І раптом відкривається в цих суперечках кілька важливих істин.
По-перше. У Донбасі на диво багато людей, яким ніхто не заважає розмовляти російською, які мають міцні зв'язки із Західною Україною, які відверто не люблять Путіна з його агресивною політикою і яким не потрібен ніякий референдум.
Про Путіна говорять приблизно так: «Взагалі-то я нормально до нього ставився. До Криму. Але це нахабство мене відвернуло від російського керівництва!» Або так: «На Майдані у Києві скидали наш уряд і міняли його на інший, але теж НАШ. А на майданах Донбасу НАШ уряд хочуть поміняти на ЧУЖИЙ! Там - бандитизм, а тут - продаж Батьківщини! Є різниця?»
По-друге. Проросійську або проукраїнську точку зору можуть відстоювати люди будь-якого покоління, будь-якого статусу і будь-якої освіти. Різниця одна: хто що дивиться! За Росію найчастіше ті, хто дивиться російські телеканали і більше прихильний до російських сайтів. За Україну, відповідно, глядачі, умовно, «5 каналу» та проукраїнських сайтів. Маємо - найжорстокішу інформаційну війну, в якій кожна сторона, як у відомих анекдотах, кричить інший: «Сам дурень!», а перемагає в умах людей той, хто цим умам якимось чином більш зрозумілий і близький.
І по-третє. У Донбасі на сто відсотків працює відома істина: хороших людей більше, але вони гірше організовані. «Хороші», зазвичай, не вірять у те, що може статися щось дуже погане. Саме «хороші» підтримують ту реальність, в якій все спокійно, тихо і звично. «У нас це неможливо...», - услід за Сінклером Льюїсом повторюють «хороші» і замість того, щоб вийти на площу і дати відсіч тим, хто тягне країну в сусідню державу, - мирно працюють, гуляють і сплять. Для того, щоб ці щасливі люди, які вірять у розумність суспільства, в його логічну доцільність і прагматичність, таки перейнялися долями свого майбутнього, потрібно щось екстраординарне! Невеликого мітингу дивних людей під артефактом часів, що давно канули в Лету, недостатньо, щоб серйозно їх затурбувати. Для них недостатньо навіть того факту, що хтось там «взяв» обласну адміністрацію і проголосив якусь там Донецьку народну республіку. Не страшно, бо далеко - ми бачимо це «по ящику», як кіно. Навіть у тому ж Донецьку - далеко! На сусідній вулиці, якої не видно з моїх вікон! Не страшно, бо є якась глибинна віра в те, що все розсмокчеться само собою, бо, як би там не було, «наша міліція нас береже». Не страшно, бо саме я ось ні за що таке не голосував, мені ж ось це все не потрібно, ми ж усі навколо живемо звичайним життям і нічого такого змінювати не збираємося! А значить, НІЧОГО ТАКОГО відбутися й не може. І ще тому що - «а що я можу зробити?»
...Десятки дзвінків за день: Харків, Дніпропетровськ, Київ, Львів - «Що там у вас? Як ви? Ви ще Україна?»
А ті донецькі, які до цього часу стоять на Київському Майдані, і зовсім здивували: «Рятувати вас? А навіщо? Ви ж самі там себе рятувати не збираєтеся! Ми тут стоїмо ЗА ВСЮ УКРАЇНУ від Донецької області, а ви ТАМ - повинні стояти за ДОНЕЦЬКУ ЗЕМЛЮ! Самі стояти повинні! Підняти ду..и від диванів і рятувати нашу землю! Ми тут горіли мало не заживо ЗА ВАС УСІХ! А ви там - мовчки чекаєте «ввічливих зелених чоловічків»... Значить, вам так подобається!»
У Горлівці сепаратисти все ще не ризикують захоплювати міськвиконком і міськраду. У нас - тривога, напружене очікування і ... - паралельно! - звичайне мирне життя. Поки. Чи надовго?
Ірина Шевченко, Горлівка - Київ
