Павукове плем’я
«08-21.04.2016»
— Спіть, жителі Багдада! У Багдаді все спокійно, — компетентно заявив Президент України Петро Порошенко, виступаючи у вівторок на черговому засіданні Національної ради реформ. — Політична криза, про яку стільки писали й говорили мас-медіа й блогери, завершена. — Наче криза — це лише персоналії в Кабміні, й вирішити її можна просто перетасувавши або замінивши гральну колоду. Люблять у нас «розв’язувати» всі проблеми такими традиційними апаратними засобами. Що політична криза, он уже й напроти бурштину галочку поставили, навіть дві. Рахуйте. — Нацгвардію перед телекамерами ввели? Ввели. — Це раз. Робочу групу з підготовки законодавчого врегулювання видобутку бурштину в Раді тепер уже спікер Парубій анонсував? Анонсував. — Це два. Усе, за тиждень місячні пейзажі Волині покриються буйною тропічною рослинністю, колишні незаконні старателі збиратимуть для Нацгвардії продуктові посилки, а міліція, СБУ і прикордонники замість того щоб брати за незаконний видобуток і вивезення бурштину п’ятизначні хабарі, почнуть морозиво й квіти роздавати — головне не переплутати кому що: Парубію морозиво, а Геращенко, як главі Робочої групи, квіти.
Скільки пишуть уже про цю бурштинову кризу, а справа, власне, не в ній одній. Просто ще один окремий випадок великої української біди. І хоч скільки законів ухвалюй, ставлення до землі, на якій ми живемо, вони у нас ні на йоту не змінять. Незаконно або навіть легально відраховуючи підкупним силовиками або виплачуючи старательський збір, українці як і раніше поводитимуться, як Ной — перерити всю Волинь у пошуках бурштину, вирубати й розпиляти весь ліс у Карпатах, побудувати на виручені гроші свій персональний Ковчег, а там хоч потоп. Власне, в Карпатах потоп уже не за горами, а волинське Полісся виглядає так, ніби води всесвітнього потопу там тільки що зійшли. Вирубати на київській Либідській або на Караваєвих дачах парк, щоб увіткнути ще одну церкву, засипати Качине озеро, щоб увіткнути ще один людський мурашник на 35 поверхів, вирити посеред охоронної зони ЮНЕСКО багатоповерховий паркінг для чиновників — ми творимо пустелю і в наших містах. Ми перетворюємо приміські ліси й парки на шашличні, двори й вулиці — на сміттєзвалища, ми паркуємо наші автомобілі на дитячих майданчиках і клумбах. І це останнє навіть не задля вигоди, а просто через звичайне хамство й лінь. А що, може, разом з варварським видобутком бурштину легалізуємо й свій безмежний егоїзм?! У мене навіть 450 варіантів, кого на чолі парламентської Робочої групи поставити, є!
Що бурштин, за чверть століття тисячі українців з міношукачами й лопатами перекопали цю землю вздовж і поперек, сотнями знищуючи унікальні історичні пам’ятки, перепродаючи наше — своє й наше з вами минуле. Нещодавно, 1 березня, естонські ЗМІ повідомили про те, що на російському кордоні митники виявили у вантажному автомобілі середньовічний меч. Естонці вже було зібралися повертати його до Росії, коли виявилося, що трьома місяцями раніше про цей меч уже повідомлялося на форумі чорних археологів, як про знайдений на Волині. Що їм мир або війна — хоч до Росії, хоч чорту лисому вони готові продати артефакти Трипілля, стародавніх греків, що жили на півдні України, або середньовічної Русі. А їхнє зборище в Києві, скромно зване «ярмарком антикваріату», рік за роком відвідує наша політична еліта, зокрема й третій президент-»патріот» — володар чудової приватної колекції, зібраної стараннями мародерів -розкрадачів гробниць. Парламентська Робоча група, кажете? І на чолі його колишній прес-секретар?!
Ми стільки говоримо про громадянське суспільство, але Моє для нас як і раніше обмежується броньованими дверима нашої квартири або двометровим парканом, на лихий кінець усім, що ми в силах за них загарбати. Вирубати ліс, змити грунт, загидити річку, побудувати посеред цього рукотворного пекла на шести сотках персональний палац і поставити в гараж великий автомобіль. — Я можу ще не зрозуміти, але пояснити олігархів, у яких по палацу в кожній модній столиці, на кожному курорті світу, внуки яких вже й не знатимуть рідної мови. Ці висмокчуть цю країну до дна і втечуть. Але чому їхні павукові звички копіюють ті, хто сам, чиї діти й онуки приречені й далі тут жити, кому нікуди звідси бігти? Політична криза лише симптом, лише неминучий наслідок цього способу життя цілої нації. Симптом — температуру, тиск можна нормалізувати, але саму хворобу так не вилікувати ніколи. Вона неминуче, явно або поволі, виснажить останні запаси організму, підточить здібність до опору, уб’є організм. На рівні колективної підсвідомості ми відчуваємо цю загрозу. Але замість того, щоб з нею боротися, замість того, щоб хоч щось у собі змінити, ми, чим менше нас, українців, стає, тим цілеспрямованіше знищуємо цю землю. — Нашим нащадкам тут не жити, то не діставайся ж ти нікому!
