Подорож у кімнаті страху
Ось уже два місяці, перебуваючи на стипендії Gaude Polonia, я чую від приятелів побажання насолоджуватися Варшавою і рекомендації, куди піти чи вибратися на вихідні. І я намагаюся витягати себе деінде, як барон Мюнхгаузен за волосся. Але правда полягає у тому, що після 2014 року я більше не вмію отримувати радість від подорожей. Принаймні чисту радість. Будь-яка подорож для мене – маленький землетрус, після якого завжди потрібно чимало часу, щоб зорієнтуватися на місцевості. Навіть якщо я була у ній безліч разів. Щось у внутрішніх локаторах і компасах у 2014-му зламалося і ремонту не підлягає. Мабуть, саме тому з усіх можливих видів пересування на відносно короткі дистанції я завжди обираю ходіння пішки. Так я відчуваю свою присутність на землі, так намацую землю під ногами, так переконуюсь – вона досі моя.
У перші роки російсько-української війни вертання додому (тобто орендованої квартири) було неабияким квестом із перешкодами. Усе життя можливість переплутати будинки, як у радянському фільмі «Іронія долі, або З легкою парою», здавалася мені чимось нереальним, вигаданим, неможливим. Однак одного дня ця неможлива нереальність сталася саме зі мною. Щоразу, як мені потрібно було відшукати серед безлічі одноманітних кварталів із хрущовками саме мій, а всередині цієї матрьошки – будинок, де я зараз мешкаю, пам'ять відмовлялася працювати, а мозок влаштовував собі довгу обідню перерву. Я вдивлялася у рельєф і відтінки цегли, у рекламні вивіски і назви магазинів, у розташування зупинок і візерунки перехресть – і нічого не впізнавала. Часом я стояла із каламутним склом у очах по дві-три години і не знала, в який бік мені рухатись, щоб не розбитися. Адже спитати дорогу до звичайного житлового будинку я не могла, а мобільний інтернет з’явився в мене набагато пізніше. Та й з нього, щиро кажучи, чарівний помічник поганенький.
Писати такий текст у часи, коли світ, зачинений на Covid-19, тільки те й робить, що каже про свободу пересувань і тугу за мандрівками, трохи дивно. Але випадіння з нормальності – це ніби слід після щеплення від тяжкої хвороби, який у 2014 році з’явився у вимушених переселенців. Слід невидимий, однак дошкульний. Моя ж туга інакша – це судомні спроби вчепитися в рідну, хоч і трохи чужу, землю обрубаними пальцями. Відчайдушні, марні, безглузді намагання вхопити власну тінь і прицвяхувати її до підлоги, щоб бодай у такий варварський спосіб припасувати себе хоч до якогось простору. Це схоже на те, як люди з ненормативними фігурами, міряючи одяг, бачать, що потрібного розміру просто не існує, в той час як інші, у примірочних праворуч і ліворуч, навіть не в змозі уявити існування такої проблеми.
Після 2014 року будь-яка подорож для мене – це необхідність увійти у величезну кімнату страху й залишатися там якомога довше. Особливо якщо йдеться про потяги, адже саме потягами (спочатку до Харкова, і лише звідти до Києва) я виїздила з окупованого Донецька. І хоч я цілком собі усвідомлюю, що переді мною лише дзеркала, лише відображення певних подій, а не справжня загроза, мандрівка – це відривання від землі, а не закорінення, втрата рівноваги, а не зручна нижня полиця. Сідаючи в потяг, я знов і знов потрапляю в ту точку неповернення, яку в 2014-му годі було й зауважити, а нині вона заповнює все більше простору на мапі України, заливаючи його сльозами і кров’ю, як величезна чорнильна пляма – чистий аркуш паперу.
Після 2014-го питання «куди б поїхати» втратило для мене сенс. Натомість актуалізувалося інше – «де б знайти місце, яке не захочеться полишати». Місце радості, місце безпеки, місце любові. І відповіді на нього я поки що не маю. Хіба обмацую у вирі темряви уявні стіни, намагаючись вгадати візерунок шпалер і колір меблів. Так часом буває з речами, на які довго задивляєшся в магазині, вагаючись щодо покупки. Однак коли приносиш таку річ до своєї кімнати, бачиш, що для неї просто немає місця. Що вона зайва, бездомна, і куди її не притулиш – ніде не стає. Ця річ – це я.
