Подяка та роздум
Дорогі друзі, шановні учасники Громадської ради!
Дякую за високу оцінку моїх статей. Вважаю премію авансом за для подальшої роботи в українській публіцистиці. Дякую газеті «День», засновнику цієї премії, яка відкрила ім’я Джеймса Мейса для нашої країни, та надихнула нас досконало вести розслідування великої трагедії – Голодомору. Особисто дякую її головному редактору – Ларисе Олексіївне Івшиної. Пані Лариса – людина, яка спонукала особисто мене приєднатися до співпраці з вільнім виданням. Дякую також всім причетним до великої справи.
Премія Джеймса Мейса – не лише національна нагорода, а й важливий змістовний меседж до світової журналістики. Я назвав би цей меседж довічною вимогою визначення між антиподами. З ким легше влаштувати добре життя сучасним Фаустам? З Мефістофелем? З тим, що негайно пропонує сатисфакцію бажань, чи тим, хто принесе достатньо клопоту у пошуку правди? Отож, якщо ми не йдемо за Джеймсом Мейсом, тоді повертаємось до Мефістофеля, тобто Уолтера Дюранті.
Мейс і Дюранті. Два прізвища, дві позиції, два погляди на світ, два принципи ставлення до слова та професії. Вони з ХХ століття перейшли в наш час. Війна посилила акцент на розбіжності цих двох людей. Зробила їх ще більш актуальними у всьому світі, де підтримка України у її боротьбі проти агресії поєднується з примирливим ставленням до винуватця злочину – Росії.
Нагадаю. Дюранті був московським кореспондентом New York Times на початку 30-х років минулого століття. Він не помічав сталінських злочинів, пояснюючи їх природою влади в Росії. Одарований увагою публіки, отримавши Пулітцерівську премію що до заперечення Голодомору в нашій країні, він написав кілька книг про Радянський Союз і був своєю людиною у Кремлі та Білому домі. Це відповідало тодішнім інтересам обох сторін.
Джеймс Мейс народився у час зеніта слави Дюранті, але обрав інший зразок, зразок вільного мислення. Подивився на сталінську Росію та Голодомор власним поглядом. Без впливу влади, постатей та грошей. Тут ніщо не обіцяло йому нагород, достатку та слави. Навпаки, дослідження Мейса піддавалися критичному осуду в наукових та політичних колах. Однак саме вони відкрили людям істину. Зараз вже беззаперечну.
З одного боку, типова історія пошуку справедливості в нашому світі, де правда іноді ледь пробивається крізь брехню. З іншого – це звернення до почуттів публіцистів та політиків. Сенс її дуже простий. Досвід служить людині, коли осягається серцем та розумом. Ця думка Альбера Камю допомагає зрозуміти чому, написавши багато текстів з начебто об'єктивними висновками, ми не отримуємо нормальної реакції на слова. Бо не поділяючи біль і страждання тих, про кого ми говоримо і пишемо, не можна допомогти людям змінити на краще їх життя. Ось головне.
Сьогодні раціональна свідомість людей типу Дюранті пропонує мир для України за будь-яку ціну. Поступитися агресорові частиною своєї території заради загального спокою. Поступитися правдою. Відкласти правосуддя. Геноцид краще не помічати. Бо це незручно з політичних міркувань. На жаль така філософія не змінилася з часів Голодомору, коли всупереч моралі, США встановили дипломатичні відносини з кривавим сталінським режимом. Це сталося у розпал трагедії – 1933 році. І це була велика помилка, до якої причетні й статті Дюранті. Вони були дуже привабливі темним кутам realpolitik. Мільйони вмирали від голоду, але Дюранті не помітив геноциду.
Сучасні Дюранті не помічають мільйонів біженців, тортури мирного населення, свідоме від'єднання українців від електропостачання, тепла, зв’язку. Це ж не геноцид, – кажуть вони, – лише окремі прояви. Але це «окреме» обернулося жахіттям для кожного українця. Йдеться про націю у етнічному, цивільному та політичному сенсі.
Ось чому важливо знову нагадати про емоційний інтелект Мейса, та його безкомпромісний шлях пізнання суті. Шлях співпереживання білю і принципового засудження зла, незалежно від корисливих розрахунків. Цей шлях не усипано пелюстками троянд, але лише він веде до здорового та процвітаючого співтовариства. Таке на мій погляд головне значення постаті та премії Джеймса Мейса.
Ще раз дякую за можливість приєднатися до маршруту, прокладеного за вказівниками цієї видатної людини.
Але, варто пам'ятати: замучені Голодомором, вбиті та покалічені на війні, що вирує зараз за нашим вікном, все ще чекають відплати та справедливості. Дюранті досі не позбавлений Пулітцерівської премії. Спотворення реальності відбувається і зараз. Жагою до геноциду ще наповнені серця багатьох росіян. Так що є про що думати і писати, є з чим воювати, бо непокаране зло відтворює себе знову.
Це треба усвідомити всім. Слава Україні!
