Полтава очима львів’янина
У попередньому блозі я поділився міркуваннями щодо питання промоційної політики українських міст у цілому. А зараз сфокусуюся на конкретному місті, яке за останній час встигло мені стати досить близьким. Йтиметься про Полтаву, один із найвизначніших духовно-культурних осередків України. Знайомлячись із цим містом усе ближче, стає очевидно, що тут настільки багато родзинок, які можна обіграти задля промоції, що аж очі розбігаються. Полтава – яскравий приклад того, що більшості українських міст не потрібно нічого вишукувати чи вигадувати, адже все на поверхні. Необхідно лише креативно обгорнути та грамотно презентувати те, що вже є. Підіймаючи питання промоційної політики, слід відповісти на запитання: який імідж потрібен Полтаві? Без сумніву, туристичного та культурного центру.
Рівно рік тому мені довелося місяць прожити у Полтаві в рамках «Програми міжредакційних обмінів». У якості гостя запросили на інтерв’ю для місцевого телебачення, аби поговорити на тему «Полтава очима львів’янина». Одне з питань якраз стосувалося того, як зробити Полтаву туристичним містом. Гадаю, перш за все, слід правильно популяризувати своє місто в інших куточках України. Наприклад, «Дні Львова в Полтаві» свого часу мали місце. А як щодо аналогічної промоційної кампанії у місті Лева? На жаль, жодних полтавських днів у Львові поки що немає. Тим не менше, зауважу, що в Полтави насправді шалений туристичний потенціал. Без перебільшення: у руках грамотного мера це місто може зазіхнути на лаври Львова, перетворившись на місце паломництва туристів.
До речі, полтавці гордо йменують своє місто культурною столицею України, обґрунтовуючи це звання багатою історією та безліччю прославлених українців, народжених тут. Полтавщина дійсно подарувала Україні чимало геніїв: Григорія Сковороду та Івана Котляревсього, Леонідна Глібова та Панаса Мирного, Євгена Гребінку і Миколу Гоголя, Остапа Вишню й Олеся Гончара, Григорія Тютюнника та Василя Симоненка, Миколу Лисенка та Павла Загребельного... Вражає перелік, чи не так? Утім нині красивий статус «культурної столиці України» – не більше, ніж відгомін минулого, який чути хіба на самій Полтавщині. При всій повазі: у культурній столиці України три основні вулиці міста не можуть прославляти Жовтневу революцію та носити імена Леніна й Фрунзе. Однак не можна оминути увагою перемог саме української Полтави. Громаді врешті-решт вдалося добитися встановлення багатостраждального пам’ятника гетьману Івану Мазепі. Переконаний, що це стане відправною точкою «деколонізації» полтавської свідомості.
Полтавщину сміливо можна назвати українською колискою народного декоративно-ужиткового мистецтва. Гадаю, на ось таких речах і необхідно робити акцент, формуючи промоційну політику міста. Полтавщина може рясно розквітати не тільки раз у рік під час славнозвісного Сорочинського ярмарку. Цей регіон може розвивати сферу туризму на один тільки фестивалях народної творчості.
Однозначно, звання культурної столиці України Полтаві необхідно буде вибороти та заслужити, доклавши титанічних зусиль. Повторюся: для цього в міста є все необхідне. Зауважу, що написане не претендує на лаври експертного вердикту з питання промоції міста, проте було б дуже непогано, якби вищевикладені думки таки були почутими. Зізнаюся, що Полтаві дуже симпатизую, тому так за неї вболіваю. Для полтавців буде злочином просто сидіти склавши руки, так і не реалізувавши шалений потенціал свого прекрасного міста.
