Попіл Клааса
За спинами азербайджанців і вірмен, що вбивають одне одного, стоять Ердоган і Путін
Ви можете про що завгодно говорити з азербайджанцями і вірменами, сповна цивілізовано сперечатися і погоджуватися, але при слові «Карабах» їхні обличчя кам’яніють, і в тому разі якщо ви абсолютно однозначно не стаєте на одну сторону в цьому давньому конфлікті, якщо ви хоч на секунду визнаєте хоч крихту справедливості вимог за іншою стороною, ви стаєте ворогом.
Причина в тому самому «попелі Клааса», який стукає в їхні серця. Коли Шарль де Костер у XIX сторіччі написав свою «Легенду про Уленшпігеля», з часів Нідерландської революції пройшло майже три сторіччя, і попіл, що стукав у серця фламандців, вже неабияк охолонув. А зараз в Іспанії чудові стосунки, і з Бельгією, і з Голландією, і ніщо не заважає інституту Сервантеса в Утрехті просувати, і серед фламандців також, іспанську культуру й іспанську мову. Минуло чотири сторіччя, і попіл охолонув остаточно.
Чи означає це, що для припинення карабаського конфлікту треба чекати ще 400 років?
Щоб відповісти на це запитання, треба зрозуміти природу та розміри того попелу, який стукає в серця азербайджанців і вірмен, а також зрозуміти, хто і що посилює цей стук.
На боці Азербайджану — міжнародне право. Нагірний Карабах беззастережно визнаний усіма членами ООН територією Азербайджану. Цю самопроголошену республіку визнали лише Південна Осетія, Абхазія та Придністров’я, яких самих практично ніхто не визнає.
Порушене міжнародне право та втрачені землі сповна можуть бути попелом, що стукає в серця, але їх важко порівняти за мірою гіркоти втрати з пам’яттю про загиблих одноплемінників. Азербайджанцям є що пред’явити вірменам, починаючи з убивства за підтримки більшовиків декількох тисяч азербайджанців у Баку 1918 року. Але етнічних чищень, унаслідок яких гинули вірмени було більше, і вони були набагато кривавішими. Можна скільки завгодно і цілком справедливо докоряти вірменським націоналістам за порушення територіальної цілісності Азербайджану, внаслідок чого Нагірний Карабах проголосив свою незалежність, але не менш справедливо пригадати, що одним із поштовхів до загострення став Сумгаїтський погром у лютому 1988 року.
Але всі етнічні чищення і вірмен і азербайджанців меркнуть перед геноцидом 1915 року. Тому коли за Азербайджаном у цьому конфлікті постала тінь Туреччини, для будь-якого нормального вірменина все принципово змінилося. Тепер це війна народу за своє фізичне виживання. Вітчизняна, народна війна. Тут немає симетрії. Для вірменського народу є реальна загроза зникнення, для азербайджанського народу такої загрози немає. При всій юридичній правоті і законності вимог Азербайджану повернути захоплені території та відновити територіальну цілісність країни. У цьому сенсі прем’єр-міністр Вірменії Пашинян має рацію, коли каже про екзистенціальне значення цієї війни для Вірменії.
І доказ тут дуже простий: син Пашиняна Ашот поїхав захищати Нагірний Карабах. Відомостей про те, що в лавах азербайджанської армії воює 23-річний син Алієва, немає. Зараз до Вірменії їдуть добровольці з Росії, Європи й Америки, які вступають в «батальйони смертників». Разом із тим посол Вірменії в РФ Вардан Тогонян повідомляє, що Туреччина перекинула до Азербайджану для війни проти Вірменії близько 4 тисяч бойовиків із Сирії. Ці дані підтверджують і сирійські правозахисники.
Окремого розгляду заслуговує компактна, але дуже гучна група етнічних вірмен, які постійно живуть у російському телевізорі. У їхні серця теж стукає попіл. Але цей попіл має абсолютно іншу природу. До помсти їх кличе попіл імперії, що догорає. Точніше, імперії, яка ніяк не може згоріти, а лише тліє і при цьому поширює отруйний і дуже смердючий дим на всю планету.
Переважно ці люди, як і решта мешканців російського телевізора, таємно радіють цій війні. Причин для їхньої радості декілька.
По-перше, Нагірний Карабах заступає собою події в Білорусі й отруєння Навального. У Путіна є шанс знову розчепіритися на міжнародній арені, і грайливо прогулятися світовим буфетом, приголомшуючи співрозмовників витонченими анекдотами про бабусю та дідуся, а також про те, що саме треба робити в першу шлюбну ніч.
По-друге, в усіх мешканців телевізора буквально лізе з вух злорадство з приводу того, що ця війна перериває плани Пашиняна на економічні реформи, боротьбу з корупцією та розширення контактів із Заходом. «Ну, що синку, допомогли тобі твої ляхи?» — намагаються роздутися до розмірів Тараса Бульби Соловйов із Кисельовим і Кургинян із Симоньян.
По-третє, знову-таки всі телевізійні голови в один голос кричать, що Росія єдиний союзник Вірменії і що якщо Вірменія не впаде в обійми Росії, то їй не жити.
Раніше і зрозуміліше за інших цю простеньку думку висловила Маргарита Симоньян, глава RT: «У московських вітальнях обговорюють, що Вірменія або приречена повернутися до Росії, або приречена». Ще влітку вона справила сильне враження своїми нападками на Вірменію за те, що вона недостатньо любить Росію.
«У відповідь на багаторічне добро та захист, які ви отримували від Росії, ви не визнали Крим», — обурювалася Симонян. І перерахувала свої образи на історичну батьківщину:
«Влада Вірменії з політичної помсти посадила незмінного союзника Росії Роберта Кочаряна, наповнила країну антиросійськими НКО, вигнала російських бізнесменів-вірмен, а медіа та соцмережі щогодини поливають брудом Росію, Путіна, всіх, хто підтримує Путіна, — особливо російських вірмен».
І висновок: «Насправді, після всього, що ви зробили, Росія має повне моральне право плюнути на вас і розтерти». У відповідь безліч вірмен зажадали, аби Маргарита Симонівна змінила прізвище.
У програмі «Вечір» у Володимира Соловйова режисер Шахназаров навіщось постійно заявляв, що він «напівкровка» і тому не може виступати від імені вірмен. Можливо, він, знаючи, як вірмени відреагували на імперські витівки Симонян, вирішив попередити щось подібне на свою адресу. «Я вважаю, що велика помилка, що Вірменія вийшла зі складу Радянського Союзу», — з сумом повідомив Шахназаров. Мабуть, у режисера Шахназарова щось сталося з пам’яттю, оскільки в параді суверенітетів, що став ключовим чинником розпаду СРСР, Вірменія йшла далеко позаду Росії: Декларацію про суверенітет РРФСР прийняла 12.06.1990, а Вірменія лише через 2,5 місяця, 23.08.1990.
Сьогодні, на жаль, мало надій на те, що сторони цього конфлікту можуть зупинитися на краю великого кровопролиття. Алієв, підштовхуваний Ердоганом і власною опозицією, не може припинити війну без повернення відчужених територій. Вірмени не можуть залишити 150 тисяч своїх одноплемінників, що живуть у Карабаху, на вірну загибель або депортацію. Зовнішніх сил, здатних швидко зупинити війну, сьогодні немає. А за спинами азербайджанців і вірмен, що вбивають одне одного, стоять Ердоган і Путін, які, потираючи руки радіють чужій біді, оскільки кожен із цих двох людоїдів виграє за будь-якого наслідку війни.
