Примиритися з самими собою
«01-14.01.2016»
Якщо не зважати на галасливу гризню довкола візиту Гризлова, найобговорюванішою темою першої половини січня в українському інформаційному просторі став черговий (який уже — третій, четвертий?) сплеск братської любові й закликів до примирення з Україною в російських ЗМІ. Спершу це не впадало в очі, але в довгостроковій перспективі він виявився попередніми пестощами підготовки грядущої угоди Мінськ-3, основні пункти російської позиції у якому були озвучені в інтерв’ю Володимира Путіна німецькому таблоїду «Bild», а ті, що не підлягають розголосу, на словах передані українській стороні зі згаданим уже мною вище Борисом Гризловим.
Звісно, говорити про пробачення рано (а про братні відчуття й зовсім безглуздо) як мінімум до повернення Донбасу й Криму, засудження путінізму й Путіна й кількох років охолодження найгарячіших голів. Але що мене насторожує у спікерах соціальних мереж з українського боку. Передусім, тільки 2% (не наполягаю на репрезентативності підрахунку, але враховуючи, що найодіозніших авторів зі свого списку читання я давно видалив, ситуація може виявитися й багато гіршою) з них відрізняють росіян від жителів Росії. Чи означає це, що решта 98% готові пробачити, наприклад, бурятських трактористів і шахтарів або рівною мірою разом з тувинцем Шойгу й українкою Матвієнко не готові пробачити й етнічних росіян, що від дзвінка до дзвінка пройшли Майдан і АТО? Якщо ви не любите отримувати у відповідь нецензурну лексику, їм самим це питання краще не ставити. Чим відрізняється формула «росіянин = фашист/путініст» від формули «українець = бандерівець/нацист»? Загалом, нічим. Щоправда, найпомірніші з тих, кому я ставив це питання, відповідали, що це вони на нас напали, й, отже, «ми» — це біле, а «вони» за визначенням це чорне. У цьому сенсі й сталінський СРСР отримав у сьогоднішній Росії моральний карт-бланш у зіткненні двох людиноненависницьких ідеологій, але особисто для мене це виправдання не є втіхою. У такому протистоянні хочеться зібрати валізу й на «філософському пароплаві» виїхати за океан.
На такі ж сумні роздуми наводить і аналіз стрічки цих авторів. Абсолютна більшість з цих непримиренних однаково легко попадається на всі фейки як української, так і вкидання «гібридної» російської пропаганди, постить демотиватори про наші церкви і їхні ялинки, про ординські традиції Росії, монгольське й угро-фінське коріння росіян, з чого нібито автоматично випливає наша, українців, як мінімум культурно-цивілізаційна перевага. Сумний сам по собі, цей факт наводить на роздум, що ці автори, волею випадку народившись або опинившись по той бік нинішнього інформаційного протистояння, з повною довірою перепостили б статті «Звезды» і «Russia Today» і міркували б про підступи австро-угорського генштабу, що вигадав півтора століття тому якихось там українців.
Ні, час примирення ще не настав. Перш ніж говорити про примирення, навіть перш ніж почати судити протилежну сторону, треба кожному — не лише росіянам, а й нам, українцям, прибрати у себе в будинку. Принаймні, радникові нашого президента варто припинити порівнювати звичайних росіян з комахами, яких йому хочеться роздавити, на корпоративах нам не варто розігрувати страту ісламістами російських пілотів, а на постаменти, що осиротіли без Леніна, абсолютно не обов’язково встановлювати пам’ятники реальним і уявним заслуженим погромникам минулого. Симетричні дії росіян — відродження культу Сталіна або лексика російської пропаганди, не можуть бути виправданням таким самим нашим вчинкам. Щоб розірвати пуповину з Росією, не треба намагатися бути росіянами навпаки. Адже добро — це не відображення у дзеркалі зла. Адже сам суб’єкт і його відображення у дзеркалі не можуть існувати один без одного, а дзеркало і є тією самою горезвісною пуповиною.
Що гірше: брехня, яку згодовує громадянам злочинна влада, чи звичка цих громадян брехати самим собі? Брехати, щоб створити й захистити свій маленький острівець психологічного комфорту, брехати собі, що ти кращий за інших, що у твоїх бідах винен хто завгодно, але не ти сам. Велика брехня можлива лише в тому суспільстві, що збудоване на сукупності мільйонів маленьких, персональних, коли ти усвідомлюєш, що твоя маленька неправда є всього лише складовою чогось великого, настільки великого, що здається вже порядком речей. Не злочинні режими псують суспільство, навпаки, суспільство, яке звикло жити в брехні, врешті-решт приводить до влади злочинний режим. Кажуть, що народ гідний своєї влади. То давайте, поки ми самі не створили собі нового Януковича або другого Путіна, спробуємо стати гідними тієї країни, в якій нам так хотілося б жити. Примирімося спершу з самими собою.
