Приречена верства?
Масштабне святкування 30-річчя державної незалежності раз за разом повертало нас у нещодавню історію. Щоправда, часом ці ретроспекції мали надміру парадний характер. Але все ж вони змушували замислитися над феноменом схвалення «Акта проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 р. переважно прокомуністичною Верховною Радою УРСР. Як сталося, що в одній із найконсервативніших республік СРСР із ортодоксально комуністичною номенклатурою здійнявся демократичний рух, що допровадив до відновлення національної держави?
Відповіді ми зазвичай шукаємо в суспільній ситуації повоєнної доби. Ми схиляємося перед життєвим подвигом ветеранів Української Повстанської Армії і громадянською мужністю дисидентів. Ми віддаємо шану самовідданій боротьбі проти радянського режиму обох відламів ОУН – на вигнанні й у підпіллі - та першому досвіду парламентської боротьби «Народної Ради». Але на цьому героїчному тлі ми не помічаємо дуже істотну верству, без якої розрив із пострадянською Росією навряд чи став би можливим.
Ця верства частіше стає об’єктом кпинів і нарікань, ніж похвали, – і переважно цілком заслужено. Вона уникала будь-яких демонстрацій опору владі, воліючи виявляти взірець поміркованої лояльности. Вона смішить нас і відштовхує від себе анахронізмом і одноманітністю представлюваних текстів. Та ось парадокс – саме вона, ця верства, стала за умов асиміляційних атак на українську культуру наймасовішим середовищем збереження національної ідентичності.
Це філологи, вчителі української мови та літератури.
Як зараз, так і в радянські часи, ця верства не відзначається ані активною суспільною позицією, ні здатністю захищати свої права. Вона радше конформістська. І все ж таки сам фах філологів-україністів неминуче робив їх найстійкішими носіями рідної мови й охоронцями тяглости національної традиції.
Пригадую, якою подією була для мене, учня російської школи, перша вчителька української мови – Р.І. В початкових класах, – а вони в ті часи тривали чотири роки – всі предмети, зокрема й українську мову, викладала одна вчителька. Нашою вчителькою була Н.С., абсолютно радянізована татарка, дружина завідувача відділу партійного контролю Балаклійського райкому КПРС. Вона нещадно калічила українську мову (українська мова вивчалася, починаючи з 2 класу) й усім своїм виглядом демонструвала зневажливе ставлення до вимушеного викладання цього пережитку капіталізму. Бо саме таким пережитком виглядала мова, яка мала б зникнути в безкласовому й безнаціональному комуністичному майбутті. І ти, вихований у все ще україномовному куточку старої Балаклії, відчував себе теж шматочком такого пережитку. Дуже рідного, привабливого пережитку, за який було кривдно, але вголос сказати цього не дозволяла з дитинства вросла в єство обережність.
Та ось у 5 класі з’являється Р.І. – і ти неначе духовно випростовуєшся! Вона несе в собі аромат живої мови, яка не збирається відмирати. Вона розгортає перед тобою тексти, про які ти, виховуваний досі на російській літературі, і не здогадувався. Це вже потім, дорослішаючи, усвідомлюєш, що й сама Р.І. вийшла з комсомольського середовища, освіту здобула заочно, предмет знає не вельми певно. А згодом із нею ще доведеться сперечатися, коли в період дискусій над програмою Народного Руху України та сама Р.І. ловитиме тебе в автобусі й викривально порівнюватиме «рухівців» із нацистами. Однак доки це настане, ти вже самостійно поринеш у національний метатекст і виходитимеш за межі шкільної програми достатньо для суперечок про «Хмари» Івана Нечуя-Левицького з учителькою російської літератури.
Р.І. не належала до моїх улюблених учителів. Але вона й десятки тисяч її колег були верствою, яка оприявнювала присутність національної мови й культури в живій, реальній дійсності, а не лише в далекому минулому та ще в маргінальному секторі медійного простору. На сході й півдні України за радянських часів лише вчитель-україніст міг собі дозволити зберігати літературну мову в повсякденному вжитку й не ставати об’єктом звинувачень у буржуазному націоналізмі. Вважалося, що для вчителя це складник фахової зрілості, а не маніфест політичних переконань. Для тисяч же випускників шкіл із загостреним почуттям національної гідности вступ на філологічний факультет був прихованим викликом державній політиці розчинення «національних меншин» у жорстокому тиглі «єдиного радянського народу». Принаймні такими згадуються мені власні юнацькі мотиви.
Час гласності й перебудови струснув філологічну верству. Центром формування Товариства української мови імені Тараса Шевченка (нині «Просвіта») природно стали філологічні факультети університетів і педінститутів. Київський осередок Народного Руху України створювався насамперед завдяки Спілці письменників України та Інститутові літератури імені Т.Г.Шевченка. В авдиторіях нашого філологічного факультету Харківського університету (тоді ще імені О.М.Горького) збиралися редакційні групи для розробки статутів перших громадсько-політичних організацій Харкова. Наші студенти-філологи, серед них Марійка Бурмака, були центром організації в місті акції солідарности з «Революцією на граніті». Страх відступив. З’явилася надія, що разом із старим віджилим світом комуністичної утопії винародовлення України безповоротно відійде в минуле. Адже хто-хто, а філологи-україністи переживали це винародовлення на власній шкірі і не вважали його за вигадку буржуазної пропаганди.
Та роки незалежності раптом поставили цю верству перед новими, несподіваними й небезпечними викликами. Суспільний престиж учительської професії продовжив невпинно падати. Надії на свободу педагогічної творчості поволі руйнувалися репродукуванням у програмах і підручниках старих стереотипів та розмноженням різного роду наглядових інстанцій. Обіцяні підвищення платні зазвичай оберталися фікцією. Найталановитіші випускники філологічних факультетів обминали школу; навчання української мови та літератури стало триматися на пенсіонерах. Зрештою, невтомні псевдореформатори перейнялися ідеєю взагалі скасувати українську мову й літературу як окремі предмети, поєднавши їх із зарубіжною літературою в якийсь етнічно безбарвний навчальний курс.
Підвалиною суспільної словесної свідомості здавна була академічна наука. З середини 1980-х рр. україністика переживала злет. Відкриваються нові текстові масиви, зникають старі заборони й обмеження, опановуються сучасні методології, налагоджуються неможливі доти міжнародні контакти. Змагаючись із економічною скрутою, науковці з академічних інститутів і вищих навчальних закладів активно розробляють нові теми, істотно розширюють коло досліджень, залучають до студій молодь.
Та поступово стало зрозумілим, що для нової кланово-олігархічної системи, формованої в посткомуністичній Україні, мовознавча, а тим паче літературознавча освіта, не входить до системи пріоритетів. Стара практика матеріального заохочення академічного зростання скасовується; надбавки за вчений ступінь, звання, стаж викладацької праці перетворюються на сміховинні; припиняється надання наукової пенсії. Університетський професор став одержувати заробітну платню не вищу за кваліфікованого вчителя й меншу за касира в супермаркеті. Треба мати неабиякий фанатизм, щоби присвятити роки навчанню, праці над дисертацією, її захистові, а потім опинитися в становищі малооплачуваного й соціально безправного службовця. Загальною картиною останніх років є відмова найбільш талановитих студентів іти в аспірантуру або докторантуру, загалом – присвятити себе науці.
Для наукових досліджень у галузі українознавства нищівним стало запровадження обов’язкових вимог публікації у виданнях, індексованих у системі SciVerse Scopus. Адже серед цих видань немає жодного – жодного! – фахового журналу або збірника з проблем української мови чи літератури. Отже, щоби захистити дисертацію, мати право керувати аспірантом або докторантом, виступати опонентом на захисті необхідно шукати можливості за солідну платню надрукувати іноземною мовою статтю на дотичну тематику у виданні, яке навряд чи читатимуть твої колеги. Під виглядом інтеґрування в світову науково-інформаційну мережу фактично було створено бар’єр для оприлюднення в зацікавленому середовищі наслідків українознавчих студій. А водночас – бар’єр для фахового зростання учених-україністів.
Рейтингова система оцінювання науково-педагогічних працівників нині побудована так, що в ній справжні академічні здобутки поступаються звичайним актам лояльності до працедавця. Ця система виштовхує поза свої межі талановитих дослідників, які не вміють підлаштовуватися під кон’юнктуру. Влітку 2020 р. філологічна спільнота України пережила шок від звільнення з Житомирського університету імені Івана Франка професора Петра Білоуса – одного з трьох (усього трьох на Україну!) докторів наук, що спеціалізуються в галузі літератури княжої доби, автора 18 монографій і семи університетських підручників. Для філологів-україністів Житомирський університет уже зо три десятиріччя асоціювався з професором Білоусом! Він же мусив залишити кафедру… А вже розгортається повсюдна хвиля скорочень, коли українознавчим кафедрам приписується звільнити до третини викладачів. Підставою є успадкований з СРСР принцип співвідношення викладача та кількості студентів. І ніхто не враховує, що з втратою фахівців університет збідніє інтелектуально, буде змушений згортати вже затверджені програми навчання, скорочувати навчальні курси або й виводити деякі з них поза програму. Іншими словами, позірне заощадження коштів обертатиметься неминучим зниженням рівня викладання і підготовки майбутніх учителів, редакторів, письменників, сценаристів – тієї культуротворчої верстви, завдяки якій значною мірою плекалася досі національна культура.
Прирікаючи цю верству на деградацію і повільне вимирання, держава повторює в гуманітарній сфері ту трагічну помилку, якої припустилася індустріальна цивілізація в захопленні викопними видами палива, готуючи собі техногенну катастрофу. Бо без реальної, ефективної, компетентної програми захисту й розвитку українознавчих студій в університетах та навчання української мови й літератури в школі годі мріяти про дерусифікацію національного культурного простору, як і про формування гідного свого походження українця, здатного виступати повноправним учасником світового цивілізаційного процесу.
Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО (Харків), проф., д-р філолог. наук
