Рай для Єви
Припаркувавшись біля арт-лофту «ЦеГлинаАрт», де чекала на зустріч зі свіжою керамічною «випічкою» в рамках фестивалю сучасної художньої кераміки, приготувалася до задоволення. Звернула увагу, що кожен учасник експозиції приніс цеглину зі своїм автографом для задуманої спільної інсталяції. Бачу — перед входом до зали вже підросла гора з різноколірної цегли, думаю, в майбутньому стане вона своєрідним метафоричним пропуском у світ, де цінується і філософський підтекст, і живість задуму, звичайно — незвичність форм і техніки, гра відтінками і ще щось, що не потребує резюме. Керамісти, дизайнери, галеристи, архітектори і колекціонери, швидше за все, знайомі з роботами багатьох авторів, а гості фестивалю, які, можливо, зазирнули сюди вперше, ніби за покликом душі, переконана, відкриють нове для себе прізвище, здивуються зрілості, соковитості, а іноді й хоробрості, власній безстрашності в чітко прорахованих пропорціях. Мене, скажімо, вразили роботи Олександра Мірошниченка, тепер його скульптури вишукуватиму і на майбутніх зустрічах. Зупинившись біля виразних скульптур Світлани Гібаленко, за творчістю якої стежу вже декілька років, пам’ятаючи у минулому її жартівливо-іронічні композиції завжди із завуальованим натяком, до зрілих сьогоднішніх, які вона назвала чомусь сумно. В усякому разі, мені так здалося. Прочитала — під однією «Очищення», друга — «Втрачений рай». Останню скульптурку з пустотливою зеленою легкою гривою я б назвала «Зелений капелюшок до нового літа», але скульптор завжди вкладає свої відчуття, поки тепла глина в руках. До речі, у Світлани руки без маскарадного манікюру з усіляким нарощуванням та довгими лаками. Кераміка цього не любить.
Ми стояли біля її скульптур утрьох — окрім автора, була ще її давня однокурсниця, художниця Оля — і обмінювалися враженнями. Несподівано до нашої компанії приєдналася деяка віртуальна Єва, яка постійно живе в пущанському лісі. Ось так, увірвалася без дозволу наші лаштунки і відразу з розгону змінила тему, ніби почавши писати власну п’єсу про себе, і сама її метафорично одягнула та зрежисирувала, відпрацювавши кожен ракурс, позу, поворот, жест і при цьому на жоден сантиметр не зрушивши зі свого місця. Інтрига в тому, що Єва — це ім’я лісової дикої яблуньки. Так лагідно назвала її Оля зі своїми подружками-велосипедистками, для яких узяти велосипед або вскочити в особливо затишний трамвай, що прямує на Пущу-Водицю, — давня пристрасть. Вони років шість тому і зустріли Єву на галявині, коли дерево, зрозуміло, було ще безіменним. Стало воно близьким відразу, а за зворушливу ніжність пропорцій бажання жити і отримало це міфічне ім’я. Оля навіть почала мені перераховувати, презентуючи послідовність своїх відчуттів: «Взимку і ранньою весною наша Єва чарівливо оголена, потім вона — наречена, потім — зріла красуня, а восени я набираю повні кишені її терпких маленьких яблучок, їсти які, начебто, і на думку нікому не спаде, і тягну додому. Квартира відразу наповнюється чистим ароматом, незабутньою дзвінкою свіжістю, а для мене, для якої все пущанське і без того миле — Євині дітки — особливий вітамін. Улюблений. Раніше біля Єви на галявині було червоно-червоно від суниць, але зараз всі ягідки підраховані ще до їх дозрівання і продані на найближчих тротуарах».
«Одного дня біля Єви, — слухаю далі, — прийшло до мене творче осяяння. Ми з подругами відпочивали на галявині і раптом відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася і зустрілася поглядом з нерухомим упевненим поглядом напрочуд великого звіра. На мене дивився красень горіхово-пісочного кольору, і я його відразу назвала — королівський заєць. Позаду нього, підсилюючи ефект, росла яскрава дика лілія. Миттєво, ніби самі собою народилися і сюжет, і композиція майбутньої картини». Погортавши мобілку, Оля виловлює картину. Чесно скажу, без жодного перебільшення, вона — прекрасна. На великому полотні королівський цей заячий мачо ніби трохи висувався трохи вперед, назустріч шанувальникам, позаду його відтіняють розкидані, застиглі у польоті, лісові пущанські квіти з тією лілією в центрі. Ця картина — вже давно в дорогій колекції, знаю, вона оселилася на відмінній стіні. Мене чомусь охопила заздрість, що заєць вже чужий, а Оля спокійно пояснила — написавши, робота вже більше мені ніби і не належить. Дивна логіка як для мене. Пущанські волонтерки, Оля і компанія, знають усі лісові стежинки, куточки, де ростуть лікарські трави (вони, природно без шкоди для лісу збираються і сушаться) запам’ятали цікаві звички звірів і птахів, а тут водяться зайці, лосі, кабани, косулі, єнотовидні собаки. Оля навіть стверджує, що вона бачила лося. Звички багатьох птахів мені когось нагадують. Дізналася, наприклад, що чорні дятли, які мешкають у Пущі, безжалісно знищують своїх родичів — тих, що з червоною шапочкою. Мабуть, і в лісі з толерантністю не все добре.
Ентузіастки розшифрували прийоми і мітки браконьєрів, навчилися знімати їхні пастки, до речі, вони з недешевих залізних канатів. Тому конструкції не викидають, а віддають Сашкові — спортсмену-аматору. Він організував і влаштував у лісі саморобний простенький спортивний майданчик для всіх охочих. Ці канати їм дуже потрібні, аби переплітати дерева, що впали, створюючи нехитрі тренажери. До речі, зараз Саша тренує, точніше, повертає до життя незнайомого парубка, який постраждав у аварії. Тестовий добровільний рейд пущанські вершниці провели в пасхальні дні. Спочатку позначили місця, де особливо активно гуляли компанії, а потім перевірили, наскільки чисто чи брудно на цих галявинах після розваг і з радістю переконалися: люди стали набагато акуратнішими, все в лісі зеленіло і тішило, ніби ніхто і не відпочивав тут. І я зрозуміла, що мій ліс, який завжди для мене з великої літери, на щастя, улюблений не лише мною.
Дивно, але особливо гнучкий, з неповторною пластикою, яку підказав сам заміський рельєф, пущанський трамвай завжди дає тихий особистий сигнал, помітивши своїх велосипедисток. Водії змінюються, а привітання залишається, мабуть, як буває — музика відіграла, а ноти залишилися, прижилися.
Чим не сюжет для невеликої картини чи скульптури на фоні Єви і її точно не загубленого раю, де час плине, заряджаючи спокоєм... і не треба нікуди бігти, а можна дозволити, аби він пестив тебе.
Єво, Єво, чекай на мене восени. Прийду за яблучком.
Вирости його і для мене.
