Режисер — грає, глядачі — виграють
Про особливості таланту Кіри Муратової можна говорити багато, однак перша, найважливіша риса — невичерпність. Більше півстоліття перебуваючи в професії, що загрожує неминучим художнім самовичерпуванням, Муратова не втомлюється знаходити все нові форми оповіді, експериментувати з візуальною мовою і переконливо сварити поміж собою критичне співтовариство кожного разу, коли мова заходить про її фільми. Взагалі неймовірно, що в напівмертвому українському кіно й досі є автор такого рівня.
Нову стрічку «Вічне повернення» збудовано за принципом кінопроб — структури, враховуючи любов Кіри Георгіївни до повторів та рефренів, для неї логічної, але такої, яку раніше вона не використовувала. Один і той самий діалог розігрується, з невеликими варіаціями, різними парами акторів у різних декораціях. Після багатьох років відсутності до героїні несподівано приїжджає в гості колишній однокурсник. Як його точно звуть, героїня не пам’ятає — чи то Юрій, чи то Олег — оскільки у нього є брат-близнюк, але прізвище точно Сергєєв. Чи то Юрій, чи то Олег одружений на Люсі, але полюбив іншу, Людмилу (взагалі-то Люся — теж Людмила — фірмові муратовські подвоєння і віддзеркалення тут на кожному кроці). Від дружини іти не хоче, і тому приїхав до однокурсниці, що славилася ще в студентські роки життєвою мудрістю, за порадою. Однокурсниця не дає задовільної відповіді, візитер гримає дверима, однак повертається, щоб продовжити розмову. На стіні висить картина «Привид у кріслі». У телевізорі співає Земфіра і розповідають про командировочного, що повісився в готелі. Проте це не Юрій. І не Олег.
І це ще не вся історія. «Вічне повернення» поміщене в сюжет, який має обрамлення, що й дозволяє подивитися на кінопроби ззовні: виявляється, ми дивимося незавершений матеріал передчасно померлого режисера, а разом з нами дивляться якісь продюсер та інвестор-цукрозаводчик (останнього грає чудовий актор муратовських епізодів Леонід Кушнір). До речі, доволі українська деталь: саме на грошах «цукрових королів» — роду Терещенків — піднімалося вітчизняне мистецтво в кінці ХІХ — на початку ХХ століття. Цукрозаводчик має вирішити, чи давати гроші на завершення проекту. І тут вже своя інтрига — нехитра, але така, що ефектно вистрілює у фіналі.
З’являються майже всі улюблені виконавці Муратової. Рената Литвинова працює в парі з Віталієм Лінецьким, Олег Табаков — з Аллою Демидовою, Георгій Делієв, Ута Кільтер, Наталя Бузько, Юрій Невгамонний, Геннадій Скарга, Євгенія Барскова, Антон Муратов, Филип Панов також не забуті.
Муратова традиційно дає акторам імпровізувати, розкривати себе. В результаті у «Вічному поверненні» виходить розкішне лицедійське кіно, справжній парад яскравих характерів. Одна й та сама ситуація кожного разу наповнюється іншими інтонаціями, жестами, і, як наслідок, іншими смисловими відтінками. Інколи це виглядає зворушливо, інколи — драматично, але найчастіше — смішно.
Що ж Муратова робить у цьому фільмі? Грає: з кольоровим і чорно-білим зображенням, з жанрами, з сюжетами і з самим поняттям історії, з акторами та їхнім даром перевтілення, а також із власною професією. «Вічне повернення» насправді розімкнене, в будь-якому мікросюжеті є свій особливий вихід, який скасовує уявні прості пояснення — мелодораматичні або комічні. В діалогах, що багато разів повторюються, але кожного разу інакше граються, режисер збирає свою версію людської комедії, а у фіналі прописує їй гірку та смішну правду, що виводить все показане на рівень високої притчі.
Врешті-решт, Муратова грає з нами, глядачами — з нашими очікуваннями, з нашим досвідом, з нашими стереотипами, — грає елегантно, легко, розумно. І саме ми опиняємося в найбільшому виграші.
