Савченко: образ і наслідок
Тиждень, що минає, був багатий на навколоросійські новини. Введення США проти РФ нових санкцій, жорстка реакція Великобританії на отруєння екс-розвідника Скрипаля, гучна промова генпрокурора Луценко про розкриття заколоту за участю Надії Савченко та Володимира Рубана. Всі ці події так чи інакше стосуються російської агресії. Росія та загрози, які вона несе суверенним державам та загальній світовій безпеці, стала аргументом для прийняття багатьох важливих рішень у світі.
Американський аналітичний центр Atlantic Council опублікував кілька днів тому матеріал "From Crimea to Salisbury: Time to Acknowledge Putin’s Global Hybrid War" (Від Криму до Солсбері: час визнати глобальну гібридну війну Путіна). Одночасно США, Велика Британія, Франція та Німеччина зробили спільну заяву, у якій наголосили, що відмова Росії відповісти на питання Британії щодо отруєння Скрипаля додатково вказує на її винуватість. Схоже, що спільна заява - це і є визнання, яке спрямоване в першу чергу один до одного та до власних громадян. Поступово світ консолідується проти глобальної загрози, зв'язуючи військові дії проти України, російські інформаційні та кібернетичні атаки і теракти в єдиний список ворожих проти світового порядку дій.
В Україні спостерігається геть зворотній процес. З одного боку зненацька прозріли політики заговорили про припинення дипломатичних зв'язків з Росією, виходу зі складу СНД, а прем'єр Володимир Гройсман навіть заявив, що "Уряд готовий прийняти рішення про скасування програми економічної співпраці з РФ". Але суспільство - як показує реакція на заяви Надії Савченко - сперечається про те, чи гідна скандальна депутатка очолити заколот проти влади. При цьому майже не чутно обурення стосовно змісту її слів. Адже коли народний депутат, звертаючись до українських військових, запевняє їх у тому, що переворот є "очікуваним та доцільним", що треба змінювати владу в країні силовим шляхом - це вже не маргінальний дискурс. Це альтернативна думка - виведення теми в публічну площину, запрошення до обговорення.
Після слів Савченко політики почали сипати гумористичними заявами про те, що якщо вона вб‘є всіх депутатів, то народ зробить її двічі героєм України. А Сергій Тарута договорився до того, що їй і правда "треба було б підірвати парламент. Ніхто б не плакав". І навіть причину пояснив - "найнижчий рівень патріотизму і професіоналізму в парламенті за всі роки незалежності". Тобто за Януковича парламент був кращим, а трава зеленішою. За чотири роки війни ми мутували до обсміювання терористичної загрози. Нікого вже не обурюють відверто провокаційні вислови. Якщо б Аtlantic Council аналізував, як змінився українська колективна свідомість, то йому знадобився би заголовок "Від добробатів та волонтерства до фотожаб на "шахідку" Савченко: час визнати дезорієнтацію українського суспільства внаслідок політики гібридної оборони".
Я зараз не стверджую, що Савченко збиралася підривати Верховну Раду. Мене цікавить реакція суспільства. Чому повідомлення про можливість терактів в центрі Києва, відео зірваної поставки зброї з окупованих територій в українські міста викликають сміх або злорадство? Коли Савченко говорить, що багато українців мріють про підрив ВР, вона не так вже далека від істини. Вона апелює до ненависті. Тієї самої ненависті, яку намагається викликати російська пропаганда, щоб консолідувати росіян на руйнацію нашої країни. Але російським мізколомам доводиться вигадувати розп'ятих хлопчиків і з'їдених російськомовних немовлят, щоб хоч якось зліпити з українців образ ворога, який здатен збудити маргиналів на те, щоб поїхати "добровольцем" на Донбас. Умовній Савченко для роздмухування ненависті українців до української влади не треба вдаватися до таких же абсурдних побрехеньок. У неї нема нестачі в приводах та прикладах. Українські чиновники та високопосадовці самі дають підстави для того, щоб народ зневажав їх. Але коли суспільство відгукується на пропозицію масового вбивства оплесками і мемами - це вже не про провокаторів. Це про суспільство.
Справа в тому, що керуючись старими засобами неможливо побудувати країну, яка здатна відстояти себе в протистоянні з таким підступним ворогом, як Росія. Українці можуть бути скільки завгодно патріотичними та готовими боронити свою землю, але війна - це завжди системна загроза. А отже перемогти в ній може тільки система, яка є нічим іншим, як сукупністю елементів та зв'язків між ними. Саме так: влада, кожен чиновник та депутат є частиною системи. Але й громадяни - кожен з нас - такий самим важливий елемент. Як і правила, закони та традиційні моделі поведінки. Якщо владець уявляє себе шляхтою, а громадянина - холопом, між ними складаються певні взаємозв'язки, які теж є важливими частинами для всієї системи. Якщо українці думають, що система, яку вони ненавидять, є чимось окремішнім від народу, вони уникають усвідомлення власної участі у всьому, що трапляється з країною. Саме до цього уникання апелюють ті, хто сподівається роздмухати ненависть. Вони погані - ми прекрасні, вони злодійкуваті агресори - ми поневолені прекраснодушні діти. Утримувати цю думку стає вигідним для тих, хто не бажає ставати частиною політичних процесів. Безліч разів доводилося чути фразу про владців-покидьків, яких треба перевішати заради народного щастя від людей, які перед тим зізнавалися, що не дивляться телевізор і не цікавляться політикою. Ці громадяни теж є системними елементами, адже їх ненависть, помножена на відстороненість, тільки укріплює систему.
Справа в тому, що така глобальна небезпека, як війна, кризи, катаклізми усвідомлюється всіма членами спільноти. Загроза породжує агресію. Це природній процес. Але якщо загроза невизначена, або якщо її визначення уникають, агресія спрямовується на інший об‘єкт. В нашому випадку, загроза війни та неефективності старої системи мала б конвертуватися в вимогу реформ і патріотичний підйом, як воно і було одразу після Майдану. Те, що сьогодні агресія спрямовується на саморуйнацію - цілком на совісті влади. Війна, яка АТО; колишні, які почуваються безпечніше, ніж деякі теперішні; неокуповані підприємства на окупованих територіях; діючи договори та домовленості з агресором; заїжджі скоморохи під виглядом видатних реформаторів і відверто російські ставленики у якості українських представників на мирних переговорах. Все це породжує невизначеність, яка ховає від колективної свідомості народу справжні проблеми та справжні загрози. Неможливо імітуючи боротьбу заслужити довіру тих, хто усвідомлює небезпеку і не може сидіти склавши руки.
Поки влада розповідає про дороги та дитячі садочки, такі, як Надія Савченко, звертаються до вояків із закликом до перевороту. У цих повідомлень різні адресати. Влада апелює до виборців, яким має сподобатися підвищення зарплат, Савченко - до побратимів, які хотіли б довіряти своєму головнокомандуючому та розуміти, що не дарма проливають кров. Мова іде про різні цільові аудиторії, які сьогодні роз‘єднані, хоча одразу після Майдану одні громадяни брали штурмом військомати, а інші - збирали копійки на армію. Всі були єдині. Замість того, щоб зміцнювати цей зв’язок і зшивати країну, політики зайнялися подрібненням єдиного поля на електоральні сегменти. Чому замість того, щоб зміцнювати довіру українців до держави, країна була кинута у нескінченні передвиборчі хороводи із перерізанням стрічок, заламуванням рук про зубожіння та прилюдним валянням в багні потенційних конкурентів?
Військові не довіряють політикам та політиканам у формі. А громадяни, які не бажають занурюватися у політичні нюанси, не довіряють владі в цілому, без прив’язки до прізвищ та біографій. Савченко, накинувши на плечі матроський бушлат, яка одночасно є простою людиною з народу і прямолінійним військовим - це образ. Але не тільки. Це ще й наслідок системної хвороби. Оплески, які вона збирає закликаючи країну до саморуйнації - це нагадування, що загрозами неможливо прикривати відсутність системних змін. Загрози - це реальність, яка має бути змінена. Поки не стало пізно.
