«Селедочка-расчлененка»
Вранці спробувала сформулювати питання до самої себе: що мені сьогодні принесе задоволення?.. Відповідь чомусь не фіксувалася, а позначати дуже чітке невиразне відчуття від майбутнього зобов’язання просто не хотілося. Знала, що трудодень свій виконаю з того, що потрібно, але хотілося чогось ніби непотрібного. Отже, висновок напросився сам собою — пора допомагати носу, а він, з досвіду знаю, допоможе мені. Маючи завжди в домі ваніль і ялівець (гілки висушую щорік ще влітку, а ванільні палички давно — частина інтер’єру), починаю. Паличку кладу поряд з робочим письмовим столом і відразу відчуваю — пішов солодкий сигнал, ароматний шлейф лише наблизився, лише доторкнувся, а пахуча тональність вже підказала — сьогодні, навіть не прораховуючи кожен крок, все складеться добре. Ніс отримав своє, насолодився чудовим ніжним ароматом і миттєво допоміг мені. Одне задоволення вже в кишені, зауважую. Тепер підпалю ялівцеву гілочку і рознесу по всій квартирі цю тліючу хвойну красу, зазирну в кожен куточок і хоч, зрозуміло, в мене не реліктовий ялівець, а скромніше, але теж класно працює, ніби й не знає, що не зовсім чистокровний і козирний. Він так куражно віддає свою енергетику, що починає йти на лад те, що не виходило, і непомітно стає легко, зовсім без метушні, попросивши свою витривалість вирішувати справи. Взимку це зовсім не зайве, а потужність речовин, що виділяються ним, очищує, до того ж думки, ніби пропускає через дрібне сито і ось — м’язові затиски розслабилися, а настрій у цьому ароматному полоні підбадьорився, відразу стер натяки на метушню і надрив від дратівливих обставин — вже півдня телефоную в «Київенерго» і чую у відповідь одне й те саме — зателефонуйте пізніше, всі оператори зайняті. До речі, грип і вірусні захворювання недаремно теж бояться цього вмілого природного лікаря.
Звичайно, не будемо нічого (а тим паче нікого) героїзувати, інакше можна втратити власні орієнтири. Це завжди нагадую собі, влаштувавшись біля телевізора, слухаючи нескінченні монологи таких собі монолітних «несгораемых шкафов», які легко пускають під укіс чужі бюджети (тобто наші) і розумію, що мало того, що вирощуєш «телевізійні ноги», сидячи перед екраном, так ще й нервуєш, знаючи, що зараз зберегти гроші важче, ніж заробити, заробити ще важче, і не відразу відчуєш — знову тебе обібрали. Ось тільки більшість поставила лічильники, але якщо сусід краде воду, електроенергію, маніпулюючи з магнітами, то нестача по будинку буде сплачена нами, мешканцями. Отже, схоже, крокодил як не ловився, так, швидше за все, й не буде, не знаю, щоправда, чи зможе вирости кокос. Дивитися щоденні жахи, і практично лише кримінал, або політичні гримаси вже давно передвиборні, стало ніби звичним і навіть багатьма очікуваним заняттям. Часто, вибираючи в магазинах дитячі книжки, і захоплюючись яскравістю, багатством і винахідливістю поліграфії, все ж зауважила — жорстокість живе і в оформленні дитячої літератури, це ще не читаючи. Розгорнувши якось красиву, навіть вишукану книгу про нічних хижаків, не встигла й здивуватися, вишуканості «прикида», як завив вовк, мало не намагаючись вискочити з книжкового лігва, заревів ведмідь, натурально вискалився, якісь страшні птахи заплескали крилами. Сторінки цієї книги гортала довго і з задоволенням, навіть доторкнулася до об’ємних паперових звірів, але в касу не пішла — навіщо самій приносити жахи в дім, такий передоз лікувати доведеться довго і за свій рахунок. Нещодавно здивувала сама себе, прийшовши до свого улюбленого магазину, ще довіряю його як завжди свіжому товару. Щоправда, тут трохи дорожче, але безперечно — краще менше, але краще. Ходжу туди лише за молоденьким маленьким оселедчиком, який завжди шовковий, такий несолоний і свіженький, до того ж його неодмінно упакують у сріблястий конверт, що зберігає прохолоду, отже, додому доїде малятко в товарному вигляді. Підійшовши до рибної вітрини, яка презентує все, що сьогодні є у продажу, і вже зібравшись замовити очищений оселедчик, але замість того, щоб промовити: «Мені філе», не помітила, як сказала: «Мне селедку-расчлененку». Продавець усміхнувся, потім засміявся, захоплюючи й інших з обох боків прилавка. Так посміялися над самими собою. Але істина очевидна — щоденні хроніки часом вибивають з пам’яті слова не колючі, не озлоблені, народжуючи й примножуючи постійну недовіру, а так жити сіро, не комфортно і коли вже усвідомлять телеканали, що рейтинги можна завоювати не лише тиражуючи жорстокість. Буває, включу навмання французький канал і, навіть не знаючи мови, насолоджуюся. І це при тому, що там проблем маса, і ніхто не забув страшних терактів, але все ж таки політика телемовлення набагато гнучкіша, і навіть канали новин знаходять можливість розбавляти жорсткість хроніки сюжетами легкими, що розгладжують проблеми, прибирають зовні «колюче обличчя». Ось дивлюся на екран, а там просто парочка пливе в човнику по озеру. В руках ані вітамінів, ані якихось солодощів, які б відбивали спонсорські вливання, люди просто відпочивають, або крокують по парку з палицями, схожими на лижні, змушуючи працювати всі м’язи і вже тим самим, укріплюючи їх та насичуючи, а які там сюжети про домашніх тварин... Прості людські історії без вбивств і насильства вже давно для нас стали майже екзотикою. У житті ж милі сюжети всюди, часом вони непомітні, але як підживлює той самий мій ванільно-ялівцевий флер, яким обгорнулася, виходячи на вулицю. Ось в аптеці спостерігаю таку картину: до приладу, що вимірює тиск, а в цю аптеку він потрапив з Японії в подарунок, підійшла пані і вирішила почекати, доки чоловік середнього віку звільнить місце. Той встав, і відразу ніби підтягнувся, сфокусувався і запросив незнайомку до апарата, присунув стілець ззаду, ніби чекав її в ресторані. Та, здається, сказала йому спасибі, і вони навіщось почали про щось базікати, сміючись, і забувши про тиск. Таке нечасто зустрінеш в аптеці, навіть студенти, що стояли біля каси, посміхнулися, мовляв, і ці туди ж. Молоді ніколи не зрозуміють, що молодість триває набагато довше, ніж вони думають. У цьому-то і весь драйв. До того ж тиск, схоже, у них у нормі, і пішли вони разом, так само сміючись.
Все не так вже й погано, і навіть дуже непогано, думала, милуючись передноворічним вже майже прикрашеним містом. І не помітила, як простояла, усміхаючись біля дивовижної, яскравої вітрини з різдвяними іграшками, навіть не знаю скільки. Там би ще й стояла, але підбігла телерепортерка з мікрофоном у руках і чомусь запитала абсолютно наївно, явно не із заздалегідь заготовленого: «Чому ви радієте, чому усміхаєтесь?». Життю, просто життю, щоправда, не знаю — чи влаштує вас ця простенька відповідь.
