Серед степу широкого
В моїй родині теж був казахстанський мотив.
Мого дядька Михайла Стрілана – чоловіка тети Марії, писаної красуні зі східними бойківськими рисами обличчя – заарештували за участь у ОУНівському підпіллі. Термін відбував у таборах під Джезказганом, бачив Кенгірське повстання. Після ув’язнення Михайла заслали в Балхаш, Марія приїхала до нього в 1956. За перше житло мали землянку, куплену в депортованих чеченців. Повернутися до України вони вже змоги не мали. Ми з мамою їздили їх провідати влітку 1976.
Через 7 років я мимоволі повторив цей маршрут. Коли в 1983 мене витурили з Дніпропетровського гірничого інституту за неблагодійність, зробивши таким чином вразливим до військового призову, то потягли в армію на “перевиховання” аж у Східний Казахстан, у напівпустелю Бетпак-Дола, під містечко Саришаган у 140 кілометрах від того-таки Балхаша.
Все ж цікаво, чому імперія – байдуже, царська чи більшовицька – з такою наполегливістю засилала українців саме в Казахстан. Мабуть, сподівалися, шо тамтешня спека випалить нашу здатність до спротиву, що зимові вітри розвіють нас по нескінченному суходолу, що чужа земля відіб’є любов до землі своєї. Звісно, думки самих казахів, - чи хочуть вони, аби їхню батьківщину перетворювали на тюрму народів – ніхто не питав.
Я мало що пам’ятаю про Казахстан. Окремі кадри, втім, тримаються.
Наприклад, як у аеропорті Алма-Ати вперше побачив настільки високі гори.
Або озеро Балхаш – велетенське зеленкувате дзеркало посеред степу. Можна йти добрих пів години, а вода діставатиме ледь до поясу, і є в цьому щось казкове.
Світанок над Бетпак-Долою: сюїта всіх мислимих і немислимих кольорів на пів неба, так що навіть на пару секунд забуваєш, що ти – раб у хебе й кирзачах.
Дикі тюльпани, що виростають після травневих дощів: бризки червоного, жовтого і помаранчевого на сухому столі рівнини.
Хлопці-казахи в моїй частині, яким вистачало гідності не тільки не принижуватися самим, але й не принижувати інших.
Ці крихти краси й добра чогось та й важать.
Для мене й для багатьох інших Казахстан був чужиною, місцем біди. Був він таким, утім, і для самих казахів. У 1991 році вони отримали шанс на волю від гнобителів. Тому так болісно дивитись, як цей прекрасний край шматують уже власні тирани за допомогою – вже вкотре – російських зайд.
Але навіть найбільше зло скінченне. Алга, Казахстан!
