Ще раз про культурний фронт
Ми повинні відчути цінність кожного клаптика нашої національної території
Споглядання телеканалів не надто сприяє формуванню оптимістичного світогляду, воістину немає миру під оливами, суєта суєт і всіляка суєта, як це визначили в одній великій книзі... Виникає підозра, що мир і спокій царюють у тих куточках Землі, про які не згадують у теленовинах. Отже, за щастя бути в епіцентрі подій доводиться дорого платити. Але якщо вже опинився там, то треба жити за цими законами, не намагаючись відгородитися від реальності й встати над сутичкою. Тому вельми здивували й засмутили вашого покірного слугу дивні пошуки абсолютної якоїсь надлюдської об’єктивності на III Львівському медіа-форумі, прагнення звести роль журналіста до виключно відчуженого «інформування». Його не може бути за визначенням, оскільки навіть вибір інформаційних сюжетів опосередкований політичною і моральною позицією інформатора. Тоді вже слід у тому чи іншому ЗМІ розігнати журналістів і просто повісити десь на проспекті відеокамеру, що й буде інформуванням у чистому вигляді. Ті, хто ратує за таку «надоб’єктивність», фактично закликають до ліквідації журналістики як професії.
МІФІЧНИЙ «БАЛАНС»
Ще неприйнятнішим є прагнення відсторонитися від тих проблем, які нині переживає Україна, оголосити свій персональний нейтралітет, висвітлювати новини з другого боку конфлікту», тобто поставити на одну дошку жертву й ката, агресора й країну, що захищається. Мені намагаються довести, що добро й зло — рівноцінні, що між ними немає принципової різниці. Я ніколи з цим не погоджуся. Надто дорого коштувало людству розуміння того, що моральний релятивізм у суспільстві завжди є передвісником катастрофи. І не треба всує поминати європейські стандарти. Чомусь «відстале» (порівняно з деякими «надпросунутими» учасниками Львівського форуму) Бі-Бі-Сі в період Другої світової війни під час битви в Арденнах не обзавелося спецкором у військах оберст-групен-фюрера СС Зеппа Дітріха для «висвітлення новин з іншого боку». Адже цікаво було б... Але коли війна, такими речами не бавляться. Той, хто зарозуміло відмовляється битися в інформаційній війні на боці своєї країни (бо він «вище»), об’єктивно служить її противникові. Ці люди «дотримувалися нейтралітету» протягом тих 22 років, коли в нашій країні бушувала антиукраїнська пропагандистська війна, що підготувала й окупацію Криму, й криваву бійню на Донбасі. А вони були в «білому одязі», такі собі жерці ефемерної «чистої журналістики в ім’я журналістики». Вони й далі шукатимуть міфічний «баланс» між правдою і брехнею. Українська журналістка Алла Лазарєва, яка працює у Франції, маючи на увазі саме ці пороки сучасної «постмодерної» журналістики, назвала одну зі своїх статей так: «П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера», коли в ім’я горезвісного балансу, цього ідола деяких кругів медіа-співтовариства, потрібно дати рівний час і жертвам Холокоста і його організаторам для, так би мовити, викладення своєї позиції. Принципова моральна глухота нинішніх апологетів свободи від совісті й відповідальності («лише чисте інформування»!) не дозволяє їм відчути все блюзнірство такої постановки проблеми. До речі, кажучи про позицію європейської преси по відношенню до України, Алла Лазарєва визначила її так: «Стримане мовчання у відповідь на жорстоку агресію, на грубу несправедливість — це в певному значенні колаборація». Але хіба не саме до цього, якщо відкинути всі фігури мови, закликають нас апологети «надлюдської» журналістики на III Львівському форумі? Ну та Бог з ними, історія всіх розставить по своїх місцях.
СУДЯТЬ ЗА... ПРОУКРАЇНСЬКІ ВІРШІ
Канал «2+2» у програмі «Секретні матеріали» розповів про російського вчителя з Орловської області, якого збираються в Росії судити за проукраїнські вірші. Вчитель Бившев однозначно підтримав Україну, про що й написав у своїх віршах (деякі з них — україномовні), де з відчайдушною для його країни сміливістю розписався у симпатіях до Степана Бандери та Романа Шухевича, до ОУН-УПА. Бившему загрожує 4 роки ув’язнення за 282 статтею КК РФ — «Екстремізм».
Вчитель не створював ніяких організацій, не чинив ніяких дій, тобто його судитимуть виключно за переконання, за погляди, що цілком типово для тоталітарного «правосуддя». У РФ відбувається відродження найбільш мракобісних сторінок радянської історії.
Московський історик і літератор Леонід Млєчин у книзі «Юрій Андропов» писав: «Дисидентів садили за двома статтями Кримінального кодексу. Жорсткіша 70-та стаття була прийнята за Хрущова й називалася «Антирадянська агітація й пропаганда». Вона передбачала суворе покарання: позбавлення волі на термін від шести місяців до семи років. Додатково відправляли ще й у заслання на термін від двох до п’яти років. Якщо пред’явити обвинуваченим було нічого, суд міг задовольнитися просто засланням. Антирадянську пропаганду Андропов називав «особливо небезпечним державним злочином».
За Брежнєва, 16 вересня 1966 року, указом президії Верховної Ради... до Кримінального кодексу ввели статтю 190-ту, що встановлювала кримінальне покарання «за поширення в усній і письмовій формі свідомо наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». Покарання — позбавлення волі до трьох років, або виправні роботи до року, або штраф до ста рублів. Начебто стаття м’якша, ніж 70-та, але за цією статтею саджати можна було кого завгодно.
Нинішня російська стаття «Екстремізм» є законною спадкоємицею радянських 70-ї й 190-ї, але відрізняється від них невимірно більшою універсальністю, під «екстремізм» можна підвести все, починаючи від критики начальника на роботі до читання забороненої літератури.
Перший національний телеканал показав документальний фільм «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939—1941 рр.» Такий телевізійний історичний лекторій вельми корисний. Глядачам розповідають, що відбувалося в Західній Україні під час першого радянського «звільнення». Нова влада проводила типову імперську політику «розділяй і володарюй». Спочатку удару завдали по поляках: арешти, розстріли, депортації. Потім почалися переслідування євреїв, оскільки серед них було багато представників дрібного й середнього бізнесу, людей вільних професій. Це подавалося як «експропріація експропріаторів», унаслідок чого в Галичині виник суто радянський товарний дефіцит.
Потім взялися за українців. Треба визнати, то на цій комуністичній «кухні Люцифера» просліджувалася своя особлива драматургія й навіть деяка «естетика» придушення. Спочатку викликали задоволення інших частин населення антипольськими акціями, потім заслужили на підтримку тих, кого поки що не чіпали, розправами з експлуататорами «сумнівного походження», а потім добралися й до титульної національності окупованої території».
Що ж, мудро, це для того, щоб не змовилися проти окупанта, щоб міжетнічні тертя не дозволили усвідомити спільність історичної трагедії й рятуватися спільно. Хоча й міжетнічне протистояння тоді було ще надто напруженим... Надто вже багато протиріч вирувало у той час на «кривавих землях», як називав території Центрально-східної Європи історик Тімоті Снайдерс.
Більшовицька совдепія знищила в Галичині всі інститути європейської демократії: політичні партії, громадські організації, релігійні общини, вільну пресу, ринкову економіку. Єдиною структурою, здатною діяти в таких екстремальних умовах тотального терору, виявилася ОУН, що пройшла багаторічну школу важких випробувань.
У фільмі показали й події, пов’язані з масовою бійнею, організованою радянським режимом під час відступу із Західної України. У в’язницях по-звірячому вбивали в’язнів, незважаючи на стать і вік. Вбивали навіть тих людей, які й за радянськими законами не вважалися злочинцями, їм навіть не було пред’явлено звинувачення. Комуністи виправдовують свій злочин тим, що німці могли скористатися в’язнями у своїх інтересах. Цікаво, що таким же чином вони виправдовують і вбивство царської сім’ї в Катеринбурзі, мовляв, Білий рух міг скористатися сім’єю Романових у своїх інтересах.
Шкода, що лише зараз українцям стали розповідати на Першому національному правду про нашу історію. Надто багато часу з 1991 року втрачено. То боялися образити «сталінських соколів», то боялися втратити рейтинги, то викликати роздратування в Москві, то ще щось. Усе у нас виходить, як з Четвертим універсалом 1918 року, невиліковний «пізній Іван»...
ДОНБАС І ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА
На відродженому телеканалі TBI відбулася цікава бесіда ведучої Юлії Литвиненко з гостем. Ним виявився популярний письменник Василь Шкляр. Говорили про соборність України. Цього разу позиція письменника не була настільки категоричною, як раніше. Він уже не розповідав, як добре буде Україні без Криму й Донбасу. Між іншим, професор Донецького університету Олена Стяжкіна нещодавно написала, що неправильно називати бойовиків ДНР і ЛНР сепаратистами, оскільки насправді вони є зрадниками, які зі зброєю в руках знищують Україну за гроші Кремля. А сепаратистами є ті діячі в Україні, які закликають «забути Крим і відрізати Донбас». Що ж, справедливо й термінологічно правильно.
А Василь Шкляр уже більше схиляється до єдності країни й висловлював жаль, що «ми не вели на Донбасі ніякої гуманітарної політики». Саме так... А сьогодні найсильніша гуманітарна політика України на Донбасі — це успішний наступ наших військ. Але завтра нам доведеться дуже серйозно зайнятися гуманітарною проблематикою в регіонах, і не лише на Донбасі.
Звісно, в постійному культурологічному саботажі винна паразитична влада в центрі, яка нічого не робила, а, більше того шкодила. Пам’ятаю, як ще в 90-ті роки минулого століття доводилося писати в київській пресі, як з Адміністрації Президента надходили циркуляри до Радміну Криму з рекомендаціями «піднімати питання про російську мову...»
Але треба визнати, що й українська інтелігенція не прагнула сильної культурної експансії на південь і схід країни. Не було справжнього культурного фронту, здорової агресивності у відстоюванні українських пріоритетів. Сила нації багато в чому залежить від сили її інтелігенції, а з цим у нас проблеми.
Письменник Шкляр проголосив: «Наша сила не вимірюється квадратними кілометрами». Ні, ними вона теж вимірюється, як і мільйонами наших людей. Своїх територій добровільно ніхто не віддає. Віддасть український селянин, добровільно хоч би шматок свого городу? Так ото ж. І це властиво не лише нам. Он Японія досі мирний договір з Росією (раніше — СРСР) не підписала, вимагаючи їй повернути чотири маленькі острови Курильської гряди (Ітуруп, Шикотан, Кунашир і Хабомаї). И правильно вимагає, оскільки СРСР 1945 року хапнув японські острови незаконно.
Це навіть Хрущов визнавав, але не віддав. Не треба так зневажливо про квадратні кілометри, а то вийде, як в одного нашого поета: «Україна залишилася тільки на маленькому клаптику мого серця». Це було написано після краху Української держави. Не дай нам Боже такої поетичності.
Ми повинні відчути цінність кожного клаптика нашої національної території. У нас постійно має боліти кожна втрачена нами українська земля... Без цього не може бути сильної й життєздатної нації.
