Сьогодні – туя, завтра – нафталін
Уривки міських вражень завжди пістрявіють, але не завжди лягають одразу, приносячи чіткість. Проте тканина настрою потихеньку, неначе сама собою, утворюється, і ось уже окремі моменти, практично в складчину, намацують штрихи нехай усередненого, але портрета звичайного дня у столичному метро, в порожньому або напівпорожньому кінозалі, в магазині біля дорогого прилавка чи базарної ятки, де не здивуються і замовленню зважити одну морквину.
Обривки репортажів, що народилися, буває, громадяться в голові ніби й непотрібним мотлохом, але ж і не забуваються. Коли ж є з чим порівнювати, минуло, скажімо, років п’ять-шість, то, умисне гидливо не називаючи вголос усіх прізвищ злодіїв від мега до щипачів по-інтелігентськи, розумієш, скільки простих і доступних задоволень вже не на рівні простягнутої руки для дуже багатьох — знайомих і незнайомих. Один такий момент засів особливо міцно під робочою назвою «ранковий сеанс». У багатьох кінотеатрах, мабуть, років сім-вісім тому ранкові сеанси йшли з 50-відсотковою знижкою і коштували 10 гривень. Зараз вони теж є, але вже за 30 гривень як мінімум, а, по суті, якщо не набирають глядачів, просто відміняються. Публіка була завжди, здається, майже однаковою — юні «пасовщики», люди без певного робочого режиму, ті, хто заклопотаний, чим убити час у теплі й затишку та так, аби дешево і сердито, і, звичайно, бабусі. У чистенькому одязі далекого минулого, заощадивши на зайвому яблуці, вони регулярно квапилися на черговий ранковий сеанс. У цих сивих дівчатках вгадувалася їхня давня молода любов до кіно, їхня довга пам’ять, мабуть, вони до цього часу зберігають листівки артистів, які збирали в дитинстві. Біжать у кінотеатр, аби знову страждати, захоплюватися, стежачи за пристрастями дійства. Коли загоралося світло, треба було бачити їхні обличчя. Наковтавшись крові і страху — пропозиції ж бо були переважно із заморської другосортності, на розумні фільми треба було пристойно викластися, нервово порпаючи свої такі ж немолоді сумочки, вони, лаючи себе за марнотратство, квапилися до виходу. Пам’ять наполегливо не давала забути, що таке потрясіння від справжнього фільму, і завжди залишалася надія на зустріч не з образливим примітивом, хоч і за ціною 10 гривень. Сьогодні на знижених у ціні сеансах, навіть на вартісний фільм, глядачів часто просто немає — ні «пасовщиків», ні тим більше стареньких, що вкінець зубожіли. Та, втім, хто на них зважає, касовість приносять вечірні сеанси, а вчорашній день і торсати не варто.
Щодня у вагонах метро спостерігаю немовби продовження загальної втоми — хтось дрімає в обіймах із мобілкою, здається, навіть не виймаючи навушників, хто тріскотить по телефону або намагається щось продати, здається, і нескінченні жебраки теж одні й ті ж самі. Чого тільки не пропонують у метро — вправно зняти шерсть тварин із прикиду, вивести всі плями, зокрема і з особистого життя, ні-ні та й запускають якісь легенькі рекламні літачки, захоплюючи сонних дорослих, які ще забули відкрити гаманці. Одній жінці сів такий паперовий гвинтокрилик-літачок просто на голову, і вона схаменулась, бо й сама не помітила, як заснула майже по-справжньому. Й одразу ж була приголомшена пропозицією чергового коробейника-новоділа дивної послуги — миттєвого ліфтингу грудей. Жінка усміхнулася, зрозумівши, що дійство не торкнеться її цієї ж миті, і знову закрила очі у своїй хисткій дрімоті, поки не доїхала до потрібної зупинки, вона хотіла додивитися щось більш вагоме, а може, просто обдумати меню сьогоднішнього родинного обіду.
Як спростилося життя. Чи це тільки здається? Ось влетіли до вагона студенти, і сміх і енергійна товкотнеча хвилин на 10 пожвавила тихе товариство, вони вийдуть, і знову оселиться тьмяність, нафарширована нерозв’язними проблемами, як ніколи щільною втомою. Раптом пригадала, як у Музеї історії моди дивувалася, дізнавшись, що існувала років сто тому, та й раніше, ціла філософія програмування звуків при ходьбі. Для того, щоб, скажімо, виражаючись казенно, досягти особливого шелестіння спідниці, правильніше, багатьох нижніх спідниць, змагалися справжні віртуози, своєрідні звукорежисери. Ретельно підбиралися тканини — так, щоб вони не ворогували, а грали у свою, тільки їм зрозумілу гру: де треба, тверда тканина стикалася з ніжною і податливою, а та — слухалася у всьому першу, відчуваючи немовби тверду руку, вносила свою ноту, пом’якшуючи і подовжуючи звук цього нез’ясовного шелестіння, ефекту, що має навіть назву — фру-фру. Раптом розумію, що не було нічого спокусливішого для чоловічого вуха, ніж це фру-фру, та й жінка, безперечно, так себе і відчувала. Мені раптом стало шкода нас — таке вишукане меню й не світить, майже випарувалася загадка — брюки, джинси, куртки і часто надмірний дорогий макіяж. Хочеться жіночності, але природної, як хочеться часом не міркувань про високу гастрономію, а звичайного гарячого коржика просто на вулиці.
У тому ж вагоні за тих 40 хвилин, що їду, вже змінилися пасажири, і ось сіли поруч дві молоді пані років близько 30, і я за звичкою почала підслухувати, власне, просто слухати, адже вони були голосно захоплені. «Сьогодні я туя, а завтра — нафталін, — розповідала одна. — І ще декілька лікарських горошинок призначив мені гомеопат, та назви складні, не запам’ятала. Головне, — говорила подрузі, — всі ці засоби дуже молодять, а це те, що треба. Помітила, чоловік уже на першокурсниць задивляється, але у мене завжди все під контролем». «Ти що, його підозрюєш?» — уточнила її співрозмовниця. «Та ні, але ілюзій вже менше».
«Що це за миттєвий ліфтинг грудей? — почули і вони пропозицію від продавця, який уже повторно увійшов до цього вагона. — Піду обов’язково», — відреагувала та, що майже без ілюзій, і простягла руку за адресою цією загадкової, мабуть, особливо високовольтної процедури. Метушлива, бідолаха, — байдуже пожаліла її. Щоправда, пекло і марення у кожного свої, інколи їх навіть плутають із щастям, а, трапляється, то і є щастя. Просто людина нічого не зрозуміла — все втрамбовувала, все розраховувала, все відкладала.
Піду якось, коли звільнюся, вирішила, постою біля однієї шикарної новорічної вітрини в центрі міста — там мчать сильні скакуни, там секретничають стильні сніжинки, там загадкові чародійки, завжди знаючи чого хочуть, отримують бажане без метушні. Там мені все зрозуміло і можна мріяти.
Вічний полон, щоправда, доза гомеопатична. Може, підсилити туєю і нафталіном? Ні, чужий рецепт — не помічник, а ось гарячий коржик те, що треба. Як добре.
