Спека в Атлантиді
Під ногами плутається голуб. Дріботить по асфальту, але не злітає. До голови в нього причепився чималий шматок тополиного пуху, крізь який просвічує сонце, через що голуб стає схожим на мініатюрного павича. Це, власне, і є павич. Звичайний оболонський павич. Все почалося саме з нього.
В метрі лисий торговець у чорних брюках, светрі (в светрі?!) кинув у вікно чорного чоловічка, що прилип до шибки й поповз униз. Вагон завмер.
Водночас на Подолі хлопець 16 років у костюмі світлопісочного кольору з усією можливою відповідальністю в обличчі запросив іншого хлопця приблизно такого ж віку на танець, і, хоча той, у футболці й шортах, виглядав геть не по формі, соціальна прірва не встояла перед пристрастю руху, і вони затанцювали вальс на подільському тротуарі, забувши про весь світ (потім вони, можливо, ще вип’ють цього вечора, о так, можливо, навіть з дівчиною у червоній сукні, що спантеличено дивиться на них, зметикують на трьох, але зараз вальс) і хай усі їдуть лісом на лісапедах.
На дуже маленькому велосипеді з чималим пластиковим бутлем, міцно припасованим до крихітного багажника, у цю ж мить уздовж клумби на Оболонському проспекті спритно мчав масивний напівоголений мужчина, на обличчі мав марлеву маску й темні окуляри, і, повертаючи на іншу смугу, відригнув настільки несподівано й гучно, що заглушив машини та злякав зграйку горобців, а у всіх, хто це чув, пропав апетит до кінця життя.
Неподалік, утім, проходила струнка незалежного вигляду дівчина з відкритим між шортами і майкою пласким животом, родимки на якому нагадували конфігурацією Південний Хрест і знаходилися на відстані 330 метрів від чорної машини класу «джип», де на місці водія сидів поважний добродій. Поважність його не зосереджувалася у погляді, не гуділа в його телефоні, не напружувалася бугристим м’язом, ні - вона сяяла золотом на осонні, бо весь джип обплітали товсті золоті візерунки у формі рослинного орнаменту, які з блискучою гармонією утворювали тризуб на капоті, так що авто наче говорило: ось який я, ось який той, хто в мені сидить, ось ми тут і нікуди не дітися від нас!
Але джип стояв біля будівлі під назвою «Сонне місто», в якій на першому поверсі розташований магазин «Космос».
У Космос увійшов клієнт у сандалях і зручному літному одязі. У клієнта було дві ноги, але третю сандалю вона несла в руці. Клієнт прийшов, аби купити курку, капусту, кефір, і так, з сумкою в одній руці і з сандалією в другій, повернутися додому.
Це був я. Після чоботаря. Адже настало літо. А влітку потрібні сандалі.
Щойно я вийшов з Космосу, родимки відбилися на борту позолоченого джипа, хлопці на Подолі закінчили свої па, 6-річний хлопчик з дозволу бабусі купив повзуна з вікна, горобці на проспекті продовжили купатися в пилюці, а павич злетів, відносячи на голові цю секунду без вороття.
Одразу почався дощ.
Лив, поки не настала наступна мить.
Місто перекинулося й ніколи вже не було колишнім.
