Спогад про майбутнє
Про форму і сутність наших свят
Травневі свята навіяли спогад про минуле. Згадалося, як я відзначав ці дати за «радянської» влади. Як куратор курсу я був зобов’язаний з’явитися на демонстрацію сам і забезпечити явку своїх студентів. Студенти ж прагнули раніше роз’їхатися по домівках, і їх доводилося вмовляти і м’яким і суворим тоном, хоча в душі я їх, звичайно, цілковито розумів. Мало хто покірливо погоджувався нести плакати, портрети «вірних ленінців» і прапори, оскільки їх давали під розписку, а отже було неможливо, відзначившись у керівника курсу, непомітно зникнути де-небудь по дорозі до головної площі. На факультеті збирали в одне приміщення всі друкарські машинки, а двері опечатували — щоб «антисовєтчики» й «буржуазні націоналісти» не надрукували таємно антирадянську прокламацію. За порожнім факультетом мали наглядати і вдень і вночі чергові викладачі, змінюючи один одного. Одну свою «чергову» ніч я запам’ятав особливо: страшенно хотілося спати, і, плюнувши на все, я влаштувався подрімати прямо на столі, за яким зазвичай сиділа секретарка декана. Наступного ранку я залишив будівлю університету з абсолютно розбитим тілом і «антирадянськими думками», що загострилися.
Найприємнішим в ті далекі святкові дні було, звичайно ж, колективне гуляння (часто в цікавій компанії), а також вихід на природу (або в міський парк). Ідеологію в ці ідеологічні свята більшість громадян СРСР майже не згадували — просто відпочивали; і не лише тілом, але й душею, адже душі інколи потрібна святкова атмосфера.
Спостерігаючи, з яким настроєм мешканці багатьох міст і селищ України кілька днів тому відзначали 9 Травня (День Перемоги), можна зробити висновок, що це свято ще довго буде особливою датою в свідомості багатьох наших громадян (окрім, можливо, мешканців декількох західних областей). Дуже багатьом українцям хочеться відчувати себе нацією переможців, а не народом, який ніколи не перемагав у жодній значній війні. Тому українській державі й суспільству, ймовірно, слід було б перехопити у Росії ініціативу, проявити фантазію й винахідливість і зробити це свято українським за змістом.
Проте для цього необхідно визнати, що поразка німецького націонал-соціалізму значно наблизила набуття Україною незалежності, і вже хоча б тому була корисною для українського народу. Гітлер неприхильно ставився до України — на відміну, скажімо, від Хорватії або Словаччини, які він зробив незалежними. Він рішуче відкинув план Розенберга, що передбачав створення української держави. Більш того, Україну було розділено на декілька адміністративно не зв’язаних між собою частин. Навіть як безправну колонію нацисти не хотіли бачити Україну об’єднаною адміністративно. Подібного не міг дозволити собі навіть Сталін. Нацистська Німеччина побоювалася українського націоналізму і патріотизму і жорстоко переслідувала націоналістів-«самостійників».
Уважно проаналізувавши політику Гітлера щодо України можна з великою точністю передбачити його дії в разі перемоги в Другій світовій війні. Ці перспективи були зафіксовані й у деяких офіційних документах, які було розроблено владою Третього рейху. Переселення німецьких колоністів на родючі українські землі, повна германізація найбільш освіченої частини населення, перетворення значної частини працездатного населення на дешеву малокваліфіковану робочу силу для Німеччини, насильницьке переселення на інші завойовані території з поганим кліматом і навіть часткове знищення зайвого і «непотрібного» українського населення — така доля загрожувала українцям. Слід також відзначити, що, поєднуючи приватну власність з державним регулюванням, німецький націонал-соціалізм був набагато успішніший і міцніший в економічному плані за «казармовий соціалізм» у виконанні КПРС, приречений на кінцеву поразку вже через свій невиліковний дефект: економічно неспроможну систему. Крім цього, німецький народ — того часу носій націонал-соціалістичної ідеї — був організованіший і дисциплінованіший, він володів технологічними знаннями набагато вищого рівня, ніж російський народ, що був головною опорою режиму КПРС і радянської держави. Нацистська Німеччина в разі перемоги в світовій війні не розвалилася б так швидко, як Радянський Союз, фактичний переможець. Третій рейх проіснував би якщо й не тисячу років, як розраховували його провідні ідеологи, то, принаймні, такий термін, якого було б цілком достатньо для того, щоб назавжди позбавити українців здатності до створення власної держави. Тому, відзначати День Перемоги український народ має всі підстави. Потрібно тільки перетворити його з «радянсько-російського» на національне свято України. День Перемоги має стати також Днем Пам’яті і Днем Примирення.
Травневі свята минули. Попереду головне свято українців — День Незалежності. Як воно святкуватиметься в нашій країні? З досвіду попередніх років можна сказати заздалегідь. Задовго до свята «наші» тільки за формою, й чужі за змістом ЗМІ України почнуть поширювати дані якихось опитувань населення, що свідчать, що для більшості українців — це зовсім і не свято, а «незалежність» їм зовсім не потрібна. Деякі українські ЗМІ вдаватимуть, що жодного Дня Незалежності взагалі не існує, як немає й жодної незалежної України. В Росії напередодні провернуть ще одну «чергову» провокацію — на зразок прирівнювання українських патріотів до нацистів, а Тараса Шевченка, Михайла Грушевського або Симона Петлюри — до Гітлера. Чиновники у східних і південних областях України непомітно проведуть «покладання квітів» на день раніше, а в день Незалежності кудись зникнуть з міста; для того, щоб через кілька днів грандіозно відсвяткувати День міста або іншу славетну дату регіонального значення. Президент виголосить стандартно-патріотичну безбарвну промову і теж покладе квіти. Головним розважальним заходом буде традиційний концерт народних колективів на Майдані на сцені, перед якою збереться найбільше — кілька сотень глядачів. На більше у влади й багатих співгромадян не вистачить ні фантазії, ні грошей, ні бажання — старі радянські свята їм набагато миліші. Політичні партії проведуть якісь свої відособлені заходи, метою яких є довести, що жодного єдиного українського народу не існує, а проживають у нашій країні абсолютно різні народи: народ «Партії регіонів», народ «Батьківщини», народ «Свободи», народ КПУ, народ «УДАРу»... І тільки прості українці — ті, хто практично не отримав від незалежності жодних матеріальних вигод, — без гучних і красивих слів відзначатимуть за небагатим святковим столом цю дату просто, але щиро.
Проте в такому святкуванні всупереч всім недоброзичливцям незалежної України, святкуванні без «всенародного і одностайного» тріумфування є одна важлива перевага.
Принаймні, нікого не змушуватимуть кудись з’являтися обов’язково, щось нести, і щось кричати, а це вже великий прогрес у порівнянні з радянським минулим і деякими нинішніми заходами. Адже якщо змусити, ну скажімо, Дмитра Табачника взяти активну участь в організації святкування Дня Незалежності, то відбувати доведеться тим самим вчителям, а, можливо, й школярам. І взагалі в такому разі вже через декілька років в підвідомчому Д. Табачнику міністерстві все буде так, як в «добрі старі» часи: у святкові дні чергові викладачі спатимуть на столах в деканатах, всі машинки, що пишуть, тобто комп’ютери, зберуть в одному приміщенні й двері опечатають (щоб ніхто з «українських буржуазних націоналістів» не написав прокламацію проти нинішньої влади), а гасла й портрети лідерів держави видаватимуть під розписку. Школярі, під суворими поглядами своїх вчителів, в День Незалежності йтимуть стрункими рядами з жовто-синіми прапорцями в руках повз трибуни і за командою кричатимуть недружнім хором: «Слава! Слава!». А зверху на них дивитиметься і велично помахуватиме рукою черговий «великий керівник» (президент, голова обласної адміністрації, міський голова тощо).
Ні! Вже краще задовольнитися найскромнішим святкуванням Дня Незалежності. Адже на що-небудь інше наші чиновники та їхні фінансові спонсори, на жаль, не здатні. Принаймні, не здатні поки що...
