Спрага біля статусного водопою
До клубу не заведено запрошувати жінок — тим цікавіше, скажу відверто. Замаячила певна інтрига — як там у них, у статусних. Самі члени київського Сигарного клубу називають цей острів тиші чоловічим водопоєм, де можна всередині створеної ними конструкції робити те, що вважають за потрібне. Додам: у атмосфері відповідальності та порядності, яка у тому числі допомагає вирішувати й важливі справи. Господарі затишних шкіряних віталень — деяка коричневість у розумінні старої надійної елегантності присутня в їх володіннях — відразу уточнили: жінки мимоволі збивають чоловіків із потрібного ритму, змінюють тональність спілкування, навіть без жодних провокаційних заготовок ніби змушують їх надівати певні маски, розпускати хвости. Коли ж ми самі, пояснили, все природно, можна відпочити, як біля водопою в спекотливий день. Та й як не дивно прозвучить порівняння, голодних чоловіків рятують прості страви, якщо розуміти під визначенням голоду вічне жадання інтелектуального контакту з людьми, які тебе розуміють, поділяють твої цінності (у тому числі й родинні), бажають бути потрібними і отримувати задоволення від того, що живуть.
Навмисно не цитую когось конкретно з присутніх членів ради клубу на представленні нового президента Сергія Надєждіна, а просто, слухаючи, помічаю образну мову промовців, уміння спілкуватися, ерудицію. Подумки відстежую, чого в цій клубній атмосфері більше — зрілої гри в дорогі задоволення, проведення часу, отримуючи естетичну насолоду або чогось ще. Все більше розумію, що значення життєво важливої різниці між вагою і ношею тут знають не з чуток, якщо мати на увазі вагу слів і ношу відповідальності.
Якось почесний президент клубу Мілан Паєвич зауважив, що він не великий любитель сигар, швидше фанат тієї статусної клубної атмосфери, яка продовжує, будучи некомерційною і неприбутковою організацією, традиції діяльності клубу з проведення київських світських зборів, різних форм добродійності, їх розвивали засновники клубу, його активні учасники з минулого генерал-губернатор граф Ігнат’єв, добродії Ханенко, Бродський, Терещенко, Харітоненко... Та й початком сьогоднішнього клубу став Сигарний гурток Ігнат’євих, заснований на початку XX століття.
Як не дивно це прозвучить, але в шкіряному залі, де ми зібралися, можна спокійно повісити табличку «У нас не палять», оскільки тут немає гри з сигаретами, міцної залежності від них, та й звідки всій цій дешевизні тут взятися. В світі сигар живуть естети, які часто можуть собі дозволити лише одну сигару на тиждень (навіть лікарі при такому режимі вважають, що вони не палять), і лише в гарній компанії, виділивши для цього час, адже одна сигара випалюється за 2,5 години, напевно, аби упіймати солодке відчуття, що ти вже керуєш своїм життям, ти сам неабияк для цього попрацював.
У клубі, природно, лише успішні чоловіки. Абсолютно навмисно не цікавилася (питання інтимне), в світі яких цифр вони живуть — і без того зрозуміло, що гідних. Не знаю, хто в якому середньому чи великому бізнесі, де закони ще жорсткіші, але переконана: тут — профі, які вміють у веденні справ надсилати сигнал. Адже в малому бізнесі ще можливо відносно швидко виправити помилки, у великому вже так не жартують.
Якщо чоловік володіє багатьма вміннями, жіночий погляд відразу визначить — він «з верхньої полиці». Навіть інтуїцію не варто турбувати — на співставлення фактів потрібна лише мить. До того ж і так зрозуміло: у клуб інших не беруть, відбір дуже серйозний, та й навіщо успішним розбавляти своє оточення. Адже головне, аби разом було добре, і хтось із господарів знову додав — і тихо.
Зовсім вже самовпевнено подумала і про наш любительський клуб, швидше дівич-вечір, якому вже 12 років. Виник він зі спільного захоплення англійською, і наше гасло не застаріло й досі: «Хай ніхто не знає, як нам добре!». Поняття «добре» так багато містить, навіть те, коли нам буває погано. Все пом’якшує певне щеплення парадоксальної життєрадісності, ефективність якої підтримує довірче спілкування, хай і зустрічаємося не частіше ніж раз на місяць. Це відступ, звичайно, — своєрідне використання службового становища, адже йдеться про інше.
Попереду в клубі не лише статусні події — червневий гольф-турнір на призи КСК і парусна регата, дипломатичний прийом у Посольстві Іспанії, а також визначення стратегії допомоги у вирішенні деяких міських проблем, ще в більш прицільному і ретельному відборі тих, кому потрібна підтримка, звільнення від стабільних жебраків. Пам’ятаю фразу, почуту на одній із зустрічей: «Стипендіат — не банкомат, усім клуб допомогти не може». Погодьтеся, все-таки якесь приємне задоволення від думки, що коли одного дня в цьому клубі гідні чоловіки зустрінуться і вирішать допомогти, вони так і зроблять.
Все хотілося запитати, чи радяться вони зі своїми дружинами, які, до речі, дуже задоволені тим, що в «клаб-хаусі» їх імениті чоловіки займаються гідною справою, куди не прийнято запрошувати жінок. Думаю, інакше тут не можна було би проштовхнутися від так званих світських пані або чоловіча гординя застерігає — не в тім’я биті.
Запам’ятала, що циніки стверджують: єдиною причиною, чому біблейський Мойсей так довго водив свій народ пустелею, була чоловіча гординя, що не дозволяє йому запитати яку-небудь жінку, як пройти. Втім, це про всяк випадок, аби не зазнавалися.
Найприємніше ж, на мій погляд, те, що у цих міцних, спортивних, підтягнутих чоловіків ще багато дитячого — в захопленнях, інтересах, манері одягатися (щоправда, вже з дорогою недбалістю), вмінні легко сміятися. Схоже, це не відлякує і певний загадковий «ген грошей». Одного крупного бізнесмена запитали, що ж потрібно, на його думку, робити, аби гроші йшли до вас. Він відповів просто: «Все в житті складається по сукупності. Перше — це любити ризик. Коли фішка йде. Ризик мало хто любить, а є й ті, хто любить, але не бізнесмен. Друге — знатися на людях, підбирати сильну команду. Людей відчувати — коли навіть вулицею йдеш і відчуваєш. У мене немає ані своїх, ані чужих, у мене адекватні і неадекватні. Адекватні діляться на дві частини — з потенціалом і без, я беру тих, які з потенціалом. Ще само собою — розуміння того, що злетить». Як при цьому він примудряється просто йти по вулиці. Можливо, це метафора, подумала.
Іграшки цих чоловіків теж не серійного виробництва. В іменних скриньках членів клубу відпочивають до певного моменту клубні краватки, цитую, «кольору висохлого листя тютюну при заході сонця», свої сигари (вітол’є Олексій нам пояснив нюанси), всякі потрібні дрібниці, якими, чомусь упевнена, вони по-хлопчачому хваляться один перед одним.
Правда, лише одного разу злегка розгубилися клубні, почувши від однієї активної блондинки запитання: «Як ви бачите ідеальну модель розвитку суспільства?». Відповіли чесно і не образливо для пафосної інтерв’юерки — не знаємо, але максимальне просування до цього можна вловити в житті і справах нашого клубу. Соціологи стверджують, що українці більш ніж не довіряють один одному та політикам. З огляду на це в клубі, як мені пояснили, довіра — мало не головний об’єднуючий всіх фактор.
Слухаючи все це, зауважую з прикрістю, що вже з’їла третій круассан, адже перед цим цілий місяць трималася. Не кажу вже про шампанське, а біля водопою, до того ж чоловічого, можна бути і більш спокійною. І тут же відповіла сама собі — навіщо, адже у них в клубі так рідко бувають жінки, які не люблять одягати чужі маски: якщо люблять круассани, так вже люблять. Натомість сигару навіть не понюхала, та й справа, погодьтеся, зовсім не в ній. Хоч цей колір «висохлого листя тютюну при заході сонця», здається, розбурхав.
Вирішую — терміново в літній гардеробчик його.
Терміново.
