«Справа картографів»: Війнуло 1938 роком

Андрій Плахонін

05 листопада, 19:45

Поки Україна готується до другого туру місцевих, поки американські суди визначають переможця, а виборці Молдови готуються до другого туру президентських виборів, Грузія зализує рани першого туру виборів до місцевого парламенту. Попри те, що загалом їх визнали такими, що відповідають демократичним стандартам ОБСЄ, Євросоюз, США і Велика Британія, грузинська опозиція заявила про свою неучасть у другому турі і готується до масових протестів, перший акт яких вона готує цими вихідними. З одного боку, підготовка опозицією революційного сценарію захоплення влади була помітною ще за два місяці до дня голосування, коли про порушення не те що не було, не могло бути підстав вести мову. З другого боку, намагаючись втриматися при владі, «Грузинська мрія» олігарха Іванішвілі в цій кампанії справді погрішила перед нормами демократії. А так звана «Справа картографів» багатьох не лише у Грузії змусила згадати про фальсифіковані політичні процеси 30-х — найпохмуріші часи тоталітарного СРСР, що, здавалося б, канув у минуле.

Камінь розбрату

Розпочну з невеличкої історичної довідки. Хоча в обвинувальному акті прокуратури у «Справі картографів» йдться про 3,5 тисячі гектарів території, яку нібито мало не втратила Грузія, передусім на слуху монастирський комплекс Давид-Гареджі, розташований безпосередньо на кордоні Грузії та Азербайджану. Це два десятки як печерних, так і розташованих на поверхні монастирів, чия історія сягає початку VI століття.

Між грузинськими, азербайджанськими і вірменськими вченими немає згоди щодо його атрибуції. Грузини наполягають, що його заснували у стародавньому грузинському царстві Іверія. Азербайджанці пов’язують його заснування з Кавказькою Албанією — стародавньою християнською державою на території Північного Азербайджану. Яку азербайджанські історики називають предтечею сучасного Азербайджану. Утім, жодна зі сторін не заперечує, що, після загибелі стародавньої Албанії, монастирський комплекс тісно пов’язаний з історією середньовічної Грузії. — Монастирем опікувалися Давид Будівничий і легендарна навіть у нас цариця Тамар. Зв’язок монастирського комплексу із грузинської церквою на кілька десятиліть було перервано за радянських часів: монастирі були занедбані, і їх значення як пам’яток історії та культури для закавказьких народів не враховували, проводячи кордони між «закавказькими республіками». — Погляньте на війну в Карабасі, це ще квіточки на тлі ядерних фугасів, закладених по всій території СРСР «батьком народів».

Окрім того, не менше обтяжливою обставиною стало те, що монастирський комплекс розтягнувся на 25 кілометрів по обидва боки Гареджійского кряжу, що слугує на цій ділянці кордоном двох держав. — Одразу після розвалу Союзу питання юрисдикції над всією територією комплексу Давид-Гареджі стало одним з головних каменів розбрату у двосторонніх відносинах, що підігрівається Грузинською православної церквою і, по обидва боки, радикальними націоналістами. Це одна з головних причин, через яку перемовини про демаркацію кордону, що тривають з 1991 року, успіху не мають.

Кримінальна справа

7 жовтня цього року Генеральна прокуратура Грузії затримала ексначальника Служби прикордонних відносин Департаменту суміжних країн Міністерства закордонних справ Грузії Івері Мелашвілі та колишнього головного інспектора Департаменту охорони сухопутних кордонів Міністерства внутрішніх справ Наталю Ілічову за звинуваченням у порушенні територіальної цілісності країни. Згідно з першою частиною 308-ї статті Кримінального кодексу Грузії їм загрожує від 10 до 15 років ув’язнення. Уже 8 жовтня міський суд Тбілісі як запобіжний захід обрав їм ув’язнення терміном на 2 місяці. В обвинуваченні стверджується, що під час перемовин про демаркацію кордону в 2006—2007 роках вони буцімто приховали від решти членів комісії оригінал топографічної карти 1938 року, надавши перевагу картам, створеним у 1970—1980-х роках, через що Грузія нібито мало не втратила 3500 гектарів території.

Про що йдеться. 1996 року міністри закордонних справ Грузії та Азербайджану підписали угоду про те, що в основу майбутньої демаркації кордону має бути покладено підписану 1938 року очільниками Верховних Рад трьох «закавказьких» республік СРСР топографічну карту масштабом 1: 500 000. Тим часом, згідно з обвинувальними документами прокуратури, у 1936—1938 роках Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР на основі більш ранніх картографічних матеріалів створив карту більшого масштабу — 1: 200 000, в якій у частині кордону між Грузією і Азербайджаном є значні відмінності як від карти 1938 року масштабом 1: 500 000, так і від узятих обвинуваченими за основу карт 1970—1980-х років. Якщо угодою 1996 року обумовлювалося, що в разі якщо в майбутньому буде виявлено більш ранні картографічні матеріали, ніж карта 1938 року масштабом 1: 500 000, саме їх мають взяти за основу, а карта 1936—1938 років масштабом 1: 200 000 саме створювалася на більш ранніх матеріалах, як вважає обвинувачення, комісія з демаркації кордону в 2006-2007 роках у своїй роботі мала базуватися на ній. Чого не зробили обвинувачені, стверджуючи, що оригіналу цієї карти немає, а привезена ними з Вірменії копія містить силу-силенну помилок і неточностей.

Не вдаючись до технічних подробиць, за всієї своєї очевидної, як підтверджують не пов’язані з нинішньою грузинською владою фахівці, недосконалість, горезвісна карта 1936—1938 років масштабом 1: 200 000, всупереч твердженням обвинувачення, не може слугувати розв’язанню головних проблем щодо демаркації кордону, оскільки навіть на ній значна частина монастирського комплексу Давид-Гареджі, не кажучи вже про решту спірних територій, належить Азербайджанові. Цей очевидний навіть для далекої від географії та грузинської політики людини факт дає змогу стверджувати, що за звинуваченнями стоять якісь інші, не пов’язані з проблемою демаркації грузинсько-азербайджанської кордону міркування.

Політичний підтекст

Утім, нинішня грузинська влада і не приховує, що за звинуваченням стоять політичні міркування, а його головною метою є аж ніяк не заарештовані 7 жовтня двоє експертів. Так, ось уже місяць виступаючи на численних телеефірах, міністр оборони Грузії Іраклій Гарібашвілі відверто каже, що це справа «про державну зраду» цілої партії — «Єдиного національного руху» та її лідера — у 2006—2007 роках президента Грузії Михаїла Саакашвілі. Пікантна подробиця, саме працівники підпорядкованого йому міністерства, а не вчені, фахівці з історичної картографії, виступають експертами з боку обвинувачення.

«Справу картографів» було ініційовано в розпал виборчої кампанії, за місяць до першого туру парламентських виборів, який відбувся 31 жовтня. Ще у серпні, позбавлений громадянства, вигнаний із країни під загрозою ув’язнення експрезидент Михаїл Саакашвілі оголосив про свій намір повернутися після виборів до Грузії як прем’єрміністр. Його вибуховий характер і гарна пам’ять не залишають у однопартійців правлячої «Грузинської мрії» олігарха Бідзіна Іванішвілі сумнівів, що, в разі перемоги на виборах, Саакашвілі їм мститиметься. А ось у своїй перемозі, на тлі пандемії, зумовленої нею економічної кризи та клінічної смерті однієї з наріжних для економіки Грузії туристичної галузі, масового безробіття і небаченого з 90-х зростання злочинності, на той момент впевненості вони не мали. На тлі семи років застою і майже року стрімкого падіння за правління Іванішвілі, грузини в масі згадують президентство Саакашвілі як час бурхливого економічного зростання і породжених ним надій. Цим ностальгійним настроям виборців, поряд із щоденними нагадуваннями про невдалу Війну 2008 року, і покликане було за задумами політтехнологів Іванішвілі протиставити «Справу картографів», що нагодує 1938 рік не лише датою створення карт, які лежать в основі обвинувачення.

Російський слід

«Справа картографів» стала не лише викликом демократичним цінностям і системі правосуддя в Грузії. Заради сьогочасної внутрішньополітичної вигоди вона підставила під удар стратегічне партнерство між Грузією і Азербайджаном. Тож не дивно, що у цій справі є виразний російський слід.

Йдеться про бізнесмена грузинського походження Давида Хідашелі, який вже чверть століття мешкає у Швейцарії. У минулому попрацювавши на російського олігарха Євтушенкова, наразі він очолює компанію Intracom Telecom S.A. Telecom Solutions, яка належить грецькому бізнесменові Сократісу Коккалісу. Сократіс Коккаліс дуже примітний персонаж. Його батько в роки Другої світової війни був одним з лідерів грецьких комуністів, а після поразки тих у громадянській війні і до своєї смерті в середині 60-х мешкав в еміграції в НДР. 1998-му року в ФРН проводили розслідування про роботу на Штазі самого Сократіса Коккаліса. Попри наявність понад 350-сторінкового досьє, згідно з яким він за дорученням східнонімецьких спецслужб неодноразово підкуповував грецьких чиновників, тоді «не знайшли достатніх підстав» для звинувачення. Так само, вже у самій Греції, розслідування сумнівних обставин його співпраці з Росією скінчилося нічим.

Так ось, як розповів журналістам сам Давид Хідашелі, він уже двадцять років цікавиться картографією. Тому й не здивувався, коли до нього звернувся особисто Бідзіна Іванішвілі, попросивши дістати в Росії оригінали карт, що лежать в основі обвинувачення. Хідашелі, за його словами, нібито вдалося провести на території Росії цілу спецоперацію, під час якої він не тільки добув і доправив до Грузії 50 секретних карт, а й, разом з ними, ще й привіз експертний висновок фахівців «Роскартографии»... (От цікаво, чи ляже і цей експертний висновок в основу обвинувачення в суді?)

На закінчення

Співпраця російських спецслужб з Іванішвілі у «Справі картографів» почасти пояснюється збігом інтересів. Не менше, ніж грузинський олігарх, Росія не зацікавлена в поверненні до Грузії свого давнього непримиренного ворога. З другого боку, всупереч звинуваченням опозиції, за Іванішвілі Грузія у відносинах з НАТО просунулася набагато далі, ніж Україна. А тому «Справа картографів» є цікавою для Кремля як двосічна зброя, здатна не тільки вдарити по основній меті, а й боляче вранити того, хто тримає її в руках. Утримати при владі в Грузії прогнилий корумпований режим, підірвати стратегічне партнерство між Грузією і Азербайджаном, — ось тільки кілька цілей Росії у цій справі.

А що ж «Грузинська мрія» та Іванішвілі? Сумний парадокс. Вони б перемогли на цих виборах і без «Справи картографів». Як і попередні вибори, Саакашвілі програв завдяки нерівній кампанії, своїм нападкам на потенційних партнерів. Нарешті, на користь «Грузинської мрії» відіграла, на тлі другої хвилі пандемії, обіцянка сплатити населенню комунальні рахунки за електроенергію і природний газ за зимові чотири місяці, а також побоювання нової війни, що загострилися у виборців на тлі війни в Карабасі...