Сто років Європи не бачити!

Андрій Плахонін

12 листопада, 17:41

А ми ж думали, що нашому Віденському балу з Європою заважав Янукович, його латифундія в Міжгір’ї, та тітушки з Донбасу. Сьогодні від Міжігір’я залишилися лише стіни та страуси, запалений Донбас надійно купований російськими хірургами, а чартерний віз Україна-Європа за два роки не добрався з Майдану навіть до київської Окружної. — Непереборною перешкодою на його шляху до Європи стало ліжкове питання. Ні, не те що нам хтось запропонував у обмін на в'їзд зробити щось протиприродне. Але самі на словах проєвропейські депутати все одно вдруге поспіль провалили антидискримінаційну поправку до Трудового кодексу. — Геєм буду! Сто років Європи не бачити! — побожилися вони, і натужно тримають одного разу прийняту ними позу.

У деяких депутатів удома вже й до грецьких трагедій дійшло, з дому за позицію партії виганяють, — чиста комедія про Лісістрату. Добре ще, що люди в основному культурні, а то переріс би їхній ціннісний конфлікт, як у Ігоря Мірошниченка, на конфлікт фізичний. Перед Європою вийшло б незручно, якщо результат родинної дискусії виявився б на лиці. Але що дивно, — не лише нам на Майдані і під час виборів вони брехали, що є європейцями. Навіть для членів родини їхня вірність на словах і на ділі християнським цінностям, як вони їх розуміють, виявилася сюрпризом. Утім, а до чого тут узагалі християнські цінності? Невже від нас вимагали визнання одностатевих шлюбів, чи — тьху-тьху-тьху — проведення гейпараду на Хрещатику 24 серпня щороку? — Як вірно зазначають самі «відмовники», громадяни кожної країни Євросоюзу самі мають право вирішувати, і вирішують, які шлюби дозволяти, і які паради проводити. Вирішують на виборах і на референдумах. І ніхто в Євросоюзі на право громадян України самим визначатися в цьому питанні не замахувався. Заковикою стала дрібна поправочка до Трудового кодексу, яка забороняє дискримінацію в трудових стосунках у тому числі і за принципом сексуальної орієнтації. Йдеться не про свободу пропаганди одностатевих сексуальних стосунків, йдеться про гарантії невід'ємного права кожної людини залишатися такою, якою вона є.

Власне кажучи, а кого з вас запитували при прийомі на роботу про сексуальну орієнтацію? Єдиний раз я зіткнувся з таким питанням при реєстрації в соціальній мережі. Та й там відповідь на це питання не належала до обов'язкових, і жоден із варіантів відповіді в списку, що додається до вибору, приводом для відмови в реєстрації не слугував. — Всього лишень опитування, для того, щоб сформувати максимально комфортне коло спілкування, список новин, анонсів заходів, і, як ложку дьогтю, адресну рекламу. Та й випадки звільнення працівників із цієї причини в нашій країні, на щастя, досить рідкісні. — Розумний працедавець навряд чи відмовиться через це від добросовісного і висококваліфікованого працівника, а зняти всередині колективу можливий конфлікт цілком спроможний елементарний дрес-код. Так що ж заважає закріпити в нормі закону практику, що склалася в країні? Тим паче, що жоден священний текст, і навіть апокриф не містить заборон із цього приводу.

Боюся, річ тут у загальній атмосфері взаємної нетерпимості, яка охопила нашу країну. Підпали кінотеатрів, чи напад із палицями і петардами на Марш рівності лишень верхівка айсберга. Ми однаково нетерпимі до представників сексуальних меншин, до людей з відмінним від нашого кольором шкіри, до чужих політичних переваг. Ми розучилися вислуховувати відмінну від нашої думку, так само як і визнавати за її власником право цю відмінну від нашої думку мати. — Як у середньовіччя, ми вважаємо за нормальне влізти зі своїми порадами не лише до чужого ліжка, але й до чужої голови. Коли європейці дивляться на Україну, вони бачать уболівальників, які ображають чорношкірих і просто іноземців на футболі, вони бачать депутатів, які б'ють один одного в Раді, вони бачать, що Україна всього лишень маленька Росія — Малоросія. І вони мають право поставити собі й нам питання, а чи готові ми стати європейцями. Та й у самій Європі ми можемо спостерігати приклади подібної нетерпимості, проте лише в Україні вони є нормою, це Україна не готова захистити хоча б на рівні закону, потенційні жертви.

У ці ж дні профільні комітети Європарламенту розглядали черговий список країн, які претендують на укладення договору про безвізовий в'їзд до Євросоюзу їхніх громадян. Противників антидискримінаційної поправки надзвичайно надихнув той факт, що позитивну ухвалу було винесено в тому числі і з приводу Об'єднаних Арабських еміратів, де в національному законодавстві не просто немає антидискримінаційних поправок, але за одностатеві сексуальні стосунки загрожує страта. — Нас не хочуть бачити в Європі лише тому, що ми бідні, — зробили висновок «відмовники», начебто серед країн, які нещодавно дістали право безвізового в'їзду, в числі інших немає тієї ж Молдови, з її рівнем життя лишень трохи вищим за український, з її Придністров'ям, корупцією та оберемком інших добре відомих нам проблем. Так, наша бідність, війна, понад мільйон переміщених осіб в Україні і ще понад мільйон біженців за кордоном лякають європейців. Але не це головне. Існує велика різниця в тому, за якими принципами ми добираємо людей, яких запрошуємо в гості попити чаю, та ще й з дорогим дарунком, і тих, кому збираємося у себе в домі надати притулок, і годувати. Араби з країн Перської затоки приїжджають до Європи витратити гроші, ми ж, як мінімум на словах, усією країною збираємося в Європі жити.

Мало назватися європейцями, мало піднести синє полотнище із золотавими зірками. Українці готові вмирати за європейські цінності, але не готові за ними жити. Чи достатньо використовувати в назві партії слово «демократична» щоб бути демократами? — Запитайте у російських «ліберальних демократів». Українські «демократи» виявилися такими ж досвідченими в парламентській демагогії та в політичній мімікрії. Вчора ще Радикальна партія обиралася, в тому числі, і на антидискримінаційних гаслах, а її лідер хай і сором'язливо, але позиціював себе як виразник інтересів ЛГБТ-співтовариства, заробивши цим чимало голосів. Сьогодні ж Радикальна партія провалює голосування за антидискримінаційну поправку, у котрий раз засвідчивши свою альтернативну політичну орієнтацію, більш ємнісну характеристику якої важко назвати друкованим словом. А шкода!

Вуличні та парламентські радикали, самозвані «християнські демократи», — одні з бітами, інші з хрестами, кожен по-своєму, тягнуть Україну в минуле. Вчорашні раби, ми неусвідомлено намагаємося копіювати не благополучних європейців, але наших вчорашніх господарів. Навіть створивши помісну церкву, ми перетворимо її на українську подібність російської. Відмовившись увійти до «русского мира», ми протиставляємо йому «український». Як і росіяни, власні забобони ми освячуємо традицією. Дуже багато хто, якщо не більшість українців, розуміють європейські цінності лише як персональне матеріальне благополуччя, не усвідомлюючи, що в Європі, на відміну від азіатського колективізму, воно побудоване на персональних свободах громадян.

Коли п'ятничний номер «Дня» з цією колонкою здаватиметься до друку, в Раді ще раз спробують проголосувати багатостраждальну поправку. Незалежно від результату цього голосування, свій європейський іспит ми вже провалили. Як студенти у нас у країні отримують дипломи, але не знання й уміння, так і Трудовий кодекс із антидискримінаційною поправкою, якщо її приймуть, залишиться нічого незначущим папірцем. — Процедурою її прийняття, громадським її обговоренням ми довели, що без усвідомлення її потреби більшістю українців, проблеми дискримінації в Україні вона не вирішить. Навіть якщо ми й отримаємо право в'їжджати до Євросоюзу без віз поодинці, всією країною до Європи нам ще зарано. Якщо ми й завоювали собі право бути вільними, спершу нам потрібно навчитися вільними бути.