Свято суворого режиму
Хвилююся за Михайла Михайловича після його концерту в лігві діячів російського ТБ. Це ж уже не фабрика мрій, і Москва, яка не вірить сльозам, тепер повірила. Немає Росії, є суцільне телебачення, як правильно зауважив у розпал застою більшовик товариш Меньшов. Знав, рано чи пізно випромінювання блакитних екранів буде сильніше, ніж альфа з бетою і гаммою. Зброя! А в сховищі, де вона зберігається, які можуть бути жарти! Тим більше такі, що розкривають державну таємницю! Та ще й у присутності начальників і відповідальних за виробництво товарів, серій і серіалів. Немає тут місця для гумору і сатири без грифа секретності. Хочеш повеселити народ - отримуй припис та затверджений сюжет. Тоді жартуй і блазнюй, регочи і святотатствуй, сип цікавинками, якщо хочеш отримувати радості скупі телеграми з гонорарами. Словом, на режимному підприємстві, ком алягер, а не на сцені.
Ось до цього концерту з перерваним виступом живої легенди Михайла Жванецького я теж думав, що в публічному мистецтві є засіки, куди політики носи не пхають і де не правлять казармені правила єдиноначальності і беззастережного послуху. Дідька! Пхають і правлять. Якщо зал складається повністю з підписантів чолобитних тирану і схвалень анексії, то все можливо. Доноси, похмурі обличчя, вищі міркування, «у важкий час живемо», «таким не місце серед нас». Ет, культурна Росія! Споряджати білі пароплави з цвітом нації на борту – вічна твоя участь. Завжди весела, коли маленькі та плюгавенькі статтю і думкою сунуть тобі за щоку обсмоктаний льодяник, а тільки-но над цим парадоксом усміхнеться геній, ти наливаєшся злістю так, що метелики і фраки настовбурчуються на манекенах, які стали твоїми кумирами.
Хтось дивно назвав російську премію, з нагоди вручення якої зібрався бомонд працівників ідеологічного фронту, «Тефі». Тільки одна літера відрізняє непоказну статуетку від псевдоніму волинянки Надії Олександрівни Лохвицької. Тієї Теффі, яка написала щоденники, коли втекла з божевільної Росії і випила шампанського з українським прикордонником, завмираючи від щастя волі. «Я боялася розлючених пик зі спрямованим просто мені в обличчя ліхтарем, тупої ідіотської злоби. Холоду, голоду, темряви, стукоту прикладів об паркет, криків, плачу, пострілів і чужої смерті. Я так втомилася від усього цього», - пізніше написала вона про той вибір втечі геть із Росії, коли її статті, сповнені тонкої іронії, вже ніхто не читав. Як далеко від того часу до нинішнього, але як близько від насторожених до розлючених пик.
