Тонус першого вагона
Навіщо так метушитись, боячись не встигнути, не наздогнати, не встрибнути в якийсь містичний останній вагон, іноді навіть хочеться поцікавитись. Знаю, що жінкам, які долають свої комплекси, й у першому вагоні непогано. Одразу мимохіть уточню, що мажорних щасливчиків різного віку мені не особливо хочеться згадувати, тому що ніколи не була в їхньому статусі — значить, і не в матеріалі. Але завжди наївно дивуюся: начебто у людини нуль проблем, ну, з таких стійких у нас, як, наприклад, відсутність достатку в сім’ї або хтось хворий. Ні, навпаки, все у них начебто окей, і не тільки побутові теми закриті, а й подорожі присутні, і всякі курорти. І ось що дивно: схоже, хандра саме таких і любить. Не знаю, їй теж, мабуть, хочеться чогось такого гостренького. Вона вмить, якщо присмокчеться до чийогось життя, здатна знебарвити всі блага, знеструмити найголовніше — настрій. Легко зріже з недоторканного запасу пласти здоров’я і надійде ніби на утримання господині зі своєю чіпкою зневірою.
Звичайно, будучи аж ніяк не психологом, не буду довго розмірковувати, ми говоримо не про діагнози, а про ментальність. Спостерігаю часто, що багато хто читає без кінця всякі рекомендації про нескінченну позитивну психологію, відвідує різні заколисувальні курси, а результат доволі скромний: удень на роботі через зусилля приховують тугу, а вночі часто приходить тривожність без особливих на те причин. Начебто не одиначка ??на тюремних нарах, та й зі здоров’ям нібито непогано. Не кажучи вже про те, що на послуги психолога потрібно ще заробити. І прикро те, що часто все це розбивається об власне несвідоме бажання саморуйнуватися. Навіть якщо людина усвідомлює і відчуває цей холодний дотик, виникле щільне звикання до своєї постійної потреби залити ще сильніше. Зіскочити не так просто, але можна, якщо вловити особисту мотивацію. Ну, не заглиблюватимуся, не нанизуватиму всім відомі приклади. Але додам від себе, що якщо думати про сім’ю, то не завжди варто говорити про глобальне вічне, а спробувати думати в контексті своєї ненудності, нев’язкості зайвого тиску на близьких.
І, до речі, перша ознака старості — це нескінченна образливість. Краще так: обтрусився — і знову «Здрастуй, ранку!» Звичайно, я говоритиму про життєві приклади, які мені підкинули журналістські зустрічі, і спробую стверджувати, що в міфічному першому вагоні жінка може бути стільки, скільки вона собі дозволить, тобто довго-довго. Тонус свій — ось що треба плекати, підживлювати, ублажати або комусь зовсім пощастить робити те, що любиш, але при цьому старатися щосили. Оптимізм, звичайно, — штука дуже приваблива, та тільки на вагу не продається, та й потім не купиш. І все ж упевнена, що його можна виростити, ущільнивши свою стійкість, оновлюючи щодня найпростішим, по суті, тим, що під рукою: прогулянкою в осінньому парку, захопленнями, які до душі, роботою, кому пощастить, улюбленою. Та що казати, простою їжею, приправленою особливою спецією — «особистим тонусом», і вона може здатися чудовим гастроподарунком.
Нещодавно, мало не останнього жовтневого сонячного дня, пробігаючи повз один із найшикарніших київських готелів, що поряд із будинком. Зі своїх вікон постійно бачу їхній доглянутий розкішний сад-двір, милуюся — чому ж не дати волю очам, до того ж на шару. Так ось, просто перед входом до цього п’ятизіркового раю очима зустрілася з жінкою в загадкових східних чорних шатах до підлоги. Таких туристів у моєму районі цього сезону було дуже багато. Мені здалося, що ми навіть на мить зупинилися, ніби зачепившись своєю цікавістю одна за одну. Два різні світи поспішали у своїх справах, та ось чомусь зустрілися. Але я цю мовчазну хвилину запам’ятала. Впевнена чомусь, що східна незнайомка у своїй пам’яті теж відвела їй якусь місцинку. Не знаю, чому я так думаю, адже ми, по суті, наповнюємося враженнями постійно і на бігу. У даному випадку для однієї — це туристична якась новизна, для мене, яка нікуди цього року не виїжджала далі своєї дачі, та й то звідти втекла через шалену кількість комарів, теж по-своєму екзотика. Це було, безумовно, мовчазне несподіване спілкування на одній нозі. Щоправда, я добре пам’ятаю, скільки років цей готель будувався і як було нестерпно шумливо. Моїй випадковій багатій незнайомці знати зовсім не обов’язково такі подробиці. Вона дивилася на мене, а я на неї. Наші враження одна про одну, звичайно, в чомусь поверхневі, та одразу мені журналістська пам’ять видала подробиці одного інтерв’ю з лікарем, який п’ятнадцять років працював в одній зі східних екзотичних країн, де жінки зазвичай теж одягнені у все чорне до підлоги, але з відкритими обличчями.
Якось інтуїтивно я сприйняла свою незнайомку у контексті оповіді пані Лідії. Поїхала вона тоді до далекої екзотичної країни, звісно, не задля екзотики, а щоб заробити та підняти після смерті чоловіка своїх чотирьох синів. Чомусь одразу приписала і цій гарній незнайомці з доволі суворим поглядом. Так ось тоді лікар Лідія, як її там називають, працювала акушером-гінекологом, тобто приймала по три тисячі пологів на рік, тож її практично всі знали. А в країні, де вона працювала, й думки про аборт узагалі ні в кого не могло бути. Це було за межею. І ось, зробивши зигзаг, пам’ять підкинула дивовижне порівняння: пані Лідія тоді порівняла жінок, із якими вона зустрічалася, про яких завжди згадувала із захопленням, із пустелею. І пояснила, що цей піщаний космос може бути і чорним, і коричневим, і помаранчевим. Але небо завжди над пустелею — блакитне. Лідія закохалася не тільки в жінок, із якими працювала, яким допомагала прийняти пологи, але вона і завдяки їм дізналася, як пустеля лікує своїми барханами, що в них можна закопатися, перейнятися мудрістю піщаних просторів, захопитися настільки, що навіть порівняти їй ні з чим. Вразили її зовсім не звичайні світанки й заходи сонця, загорнуті в пісок коржі, ночівлі в легкому будиночку з пальмових гілок із відкритим дахом і тишею, яку вона ніколи не забуде.
Вона працювала п’ятнадцять років, і настільки напружено, що, пам’ятаю, вона розповідала, як поїхала з вагою за 70 кілограмів, а через кілька місяців її вага була вже 57 кілограмів, до речі, без жодних дієт. Режим, навантаження, відповідальність... І так щодня, дуже часто цілодобово. Пригадую, що вона захоплювалася щоденною особливою доглянутістю жінок, які начебто на вулиці закриті, але тільки для сторонніх очей, як витончено вони вміють вести багатодітний свій дім, при цьому бути завжди бажаною, ошатною навіть на кухні. А їхня вроджена шляхетність, любов до традицій, шанування своєї релігії допомагають їм навіть багатоженство своїх чоловіків сприймати філософськи. Щоправда, для нашого розуміння ця тема є складною. І все ж, живучи на своїй половині, жінки можуть приймати подруг, веселитися, розмовляти не лише про дітей та господарство, а й про модні новинки, книги, секс, рецепти. Насправді чоловік робить те, що просить дружина, лише зовні це може бути непомітно. Дружина ніколи не спитає, куди він поїхав і коли повернеться. Вона просто чекатиме його вдома, і що цікаво — чекатиме на нього кожна з його дружин.
У чужій країні вона зустріла глибинну повагу до релігії, і не лише до своєї, і навіть до чужих свят. Коли для православних лікарів наставали великодні дні, місцеві давали автобус і виділяли час, щоб поїхати до храму присвятити паски. Її тоді це вразило. Але одного чудового дня стався там переворот, а потім війна, дуже важкі розбірки, і їй довелося буквально тікати з країни разом із сином, який там навчався, залишивши свій будиночок і навіть сад, де росли мандаринові, апельсинові та фінікові дерева; ясна річ, і всі заощадження були зачинені у банку. Було кинуто все, і навіть кіт, за яким вона дуже сумувала, але прилаштувала до сусідки.
І вона, приїхавши до Києва, радіючи, що врятувалася, реально усвідомила, що проблеми виникли нові, страшні: без грошей, спочатку без роботи, і втрата всього заробленого мало не підкосила її. Звичайно, вона знайшла роботу, бо професіонал міцний, але кілька років у Києві були дуже складними.
Коли ненадовго відкрився тимчасовий коридор, і вона вирішила, що навіть із певним ризиком для життя вона полетить і спробує повернути хоч щось, хоча б гроші. Вона кинулася, по суті, стрімголов і вкотре була вражена, що банк повернув усі її заощадження, незважаючи на спустошливі події там, на внутрішні, важко вирішувані незлагоди після війни. Як було не вразитися такою неймовірною чесністю ведення фінансових справ, які не дозволяють не віддати не своє, а обов’язково повернути і зняти проблему.
Ось яке її головне враження, і, звичайно, турист ніколи не вловив би таких нюансів. Не знаю, навіщо я миттєво приписала моїй незнайомці біля готелю. Можливо, вона зовсім інша, може, вона інакше живе. Але мені захотілося думати про неї саме так, як розповіла Лідія. Спочатку я міркувала про ефект першого вагона, останнього вагона, але якби я розповіла про це Лідії, вона просто не зрозуміла б. Мені тоді здалося, що ця жінка завжди у першому вагоні. Власне, вона про це навіть не замислюється. При цьому залишаючись моложавою та жіночною. Не знаю, чи варто ще раз нагадати, що, втративши чоловіка, вона залишилася з чотирма дітьми, але умовно з першого вагона не вискочила. Їй там, на мою думку, абсолютно комфортно. Таких стійких жінок не так багато, але як же викручуватися решті?
Спробую метушливо запропонувати: якщо і світить тільки останній вагон — що ж, буває, ну, назвемо його першим для себе, звичайно. Ніби маленька хитрість, але з особистою територією тонусу миттєво вдається домовитися. Адже грати з власним настроєм у ненавмисні хованки куражно, дуже заводить.
Дивись — і нудьга злякається й піде, на щастя, у відпустку власним коштом.
