Травневе
Так сталося, що я мало що знаю про свого прадіда, який загинув на тій війні. Пропав безвісти на тій війні. Родина не знала, де він загинув. Нічого не знала. Від нього не отримували листів: був щойно мобілізований, не встиг до смерті написати. Можливо, якби не сьогоднішня війна, то ніколи б не почала усвідомлювати цю трагедію, хоч вона мені не за часом, а по крові, безпосередньо близька.
Порівняно нещодавно виявилося, що загинув він під Москвою. До січня 1942 року. Саме тоді був знайдений його жетон. Дані опублікував російський «Меморіал».
Виходить, що мій прадід загинув фактично в першому бою. У 34 роки. Ніколи не служив у армії.
Коли я думаю про те, якими були ці роки невідання для його сім’ї, мені не стає страшно, мені стає моторошно. Навіть після повідомлення «пропав безвісти» - хто з вас припинить чекати на свого брата, чоловіка, батька? Ти сидиш і тчеш своє пенелопове рядно – тчеш свою історію і кожного дня її розпускаєш, щоб почати заново свій спогад в очікуванні.
Що я думаю, коли наближається ось це заідеологізоване 9 травня? Я думаю, що війна не закінчилася тоді для України – у сорок п’ятому. Не закінчилася разом із болем людей, які після «перемоги» потрапили знову до чорторию репресій, переслідувань, голоду. Не закінчилася разом із болем тих людей, які віддали своїх рідних й отримали натомість злидні. Вона не припинилася для в’язнів нацистських концтаборів, яких одразу після повернення закрили у «рідному» ГУЛАГу, так само - для вояків УПА, які продовжували свою боротьбу.
Але, поза цим загальним, вона не закінчилася і для моєї сім’ї, котра більше ніколи не побачила свого Андрія Денисенка живим. Війна жила не далеким спогадом, вона жила порожнечею – ось в тій хаті, що біля тоненької вишні.
Коли приходить цей переможний травень, з усім його шаленим цвітом, хочеться просто тихо подумати про прадіда, якого ніколи не знала. І, можливо, лише зараз я на дрібку зрозуміла, як важко сьогодні тим, хто втрачає своїх у почорнілих степах, там де раніше жовтів горицвіт.
