Трупний запах Парижа
Помиляються ті, що їдуть сьогодні до Парижа у пошуках живого мистецтва, культури й богеми. Туди треба було їхати сто років тому, коли все вирувало й народжувалося, зараз же це місто туристів, гламуру й туги за видатними днями, шо вже назавжди минули. Сьогодні мистецтво живе в Берліні, Варшаві, Сараєві, Києві.
Друзі запросили разом полетіти на два тижні до Парижа. Мовляв, культура, кухня, дух Пікасо й Модільяні. Я відмовив зі словами, що дух Пабло давно звідти вивітрився, пахне натомість конфліктом захмарного багатства й бідності, пихи і цинізму. Можна повештатися чудовими музеями, подивитися на красиве місто (недарма французи не воювали з німцями, ціною ганебного приниження вберегли собі столицю), попити вина й смачно закусити. Але годі сподіватися знайти там щось справді живе, цікаве, нове. Я, звісно, перебільшую, але мені йдеться про певну екстрему – якщо хтось хоче сьогодні побачити Європу, то мусить їхати не Захід, а на Схід.
Продаж Францією військових кораблів Росії показує, що велика французька культура, усі революції й сартрівські пошуки свободи на демонстраціях відступили на задній план перед бізнесом, газом, банальними грошима. Як це не дивно, Європи сьогодні більше в Києві, де вперше в історії європейський прапор з’явився на барикадах. Європейська ідея примандрувала на Схід і саме в наших палестинах сьогодні б’ють найпотужніші струми, на нашому подвір’ї твориться історія й майбутнє.
Мені пригадалося, як років зо п’ять тому я сидів на сходах десь на паризькому Монмартрі й пив вино. Було гарно й погідно, осінь була приязною і під вечір повітря робилося оксамитним. Навколишні кав’ярні видавалися мені задорогими, до того ж я був впевнений, що пити дешеве й смачне вино на сходах – це більш по-паризьки, ніж сидіти в кнайпах, переповнених не пікасами й хемінґвеями, а багатими японськими й російськими туристами. Мені гарно сиділося, пилося й думалося про все це, аж ось підійшов мій приятель. Я протягнув йому пляшку й виголосив свою теорію про те, що це місто – як і Рим – «вмерло», тут уже нічого шукати. Здається, я так тоді й висловився: «немов у повітрі розлитий цей трупний запах». Приятель відповів, що пити мені більше не треба і, зрештою, мав рацію.
Уже пізніше я зрозумів, що справжньою культурною столицею Європи сьогодні є Берлін. Саме він став Вавилоном, який притягує митців з усіх куточків світу, який не просто диктує моду в арті – він її створює. Тобто, якщо дуже начитатися про Париж двадцятих-тридцятих років минулого століття, аж так захопитися ним, що захотіти його побачити й відчути, то їхати треба в Берлін.
Приблизно так і виглядала моя відповідь на запрошення друзів. Зрештою, я певен, що якщо хтось хоче подорожувати, то сьогодні робити це варто передусім в Україні. На найближчі десять саме наша країна стане найцікавішим місцем на континенті – найбільш динамічним, змінним, найамбітнішим. У нас може вийти або й ні, але без сумнівів найближча декада стане вирішальною. Саме через це після трьох років проживання в Євросоюзі я вирішив повертатися в Україну – більш європейської країни сьогодні в Європі немає. Наша земля стає землею надії, місцем, де життя справжнє – де перевіряються друзі й вороги, де вчишся цінувати кожен ранок і дякувати за кожний мирний вечір. Ми живемо у справді історичний час. Час, коли все починається. Тому варто озирнутися довкола – саме тут, а не в міфічному Парижі, сьогодні відбувається те, що через сто років назвуть якимось новим ренесансом. І робимо його ми. Аж дух забиває від розуміння цього.