Три історії 24 серпня 2013 року Божого
(залізничні нотатки)
1. Так склалося, що саме в День незалежності їхала з Києва до Львова, через Хмельницький. Перед потягом сіла на автобусній зупинці на лавку допити каву. Підходить до мене старий чолов’яга. «Добрий вечір», - вітається. Видно, що трохи п’яний, але не бомж і не волоцюга. Пан Микола. Як сказав, «люблю, коли мене називають «дядя Коля», не дядько, а саме дядя – м’ягко так», - уточнює. Служив в Афганістані. Працює двірником.
- Наймаю людей на роботу в двірники, - каже, - загалом бомжів. От ви журналіст, напишіть про це, про це ніхто не писав.
- Справді? - питаю я.
- Ну справді, а ви знали, що бомжі – це найбільш незалежна верства людей?
І почав мені пояснювати, що насправді бомжем бути - щастя. Що у сучасному суспільстві це – унікальна можливість бути вільним. Мовляв, тебе ніхто не чіпає, ти живеш за своїми законами та правилами, просто вегетуєш собі на узбіччі і так тобі добре. А роботою двірника можна заробити на «воду».
- Бомжі люблять «воду». Вони знають її, - тоном проголошення екзистенційної істини пояснює мені дядя Коля. - Навіть, підбираючи пляшки, працюють з водою. Назбирають трохи, здадуть їх, і вже знають, що мають отримати гривню п’ятдесят. Їх не обдуриш. От я люблю наймати на роботу бомжів. Оце в них незалежність! - захоплено та урочисто проголошує дядя Коля, впадаючи в розпач і з болем додаючи, - не то шо там наша «государствєнная незалєжность», - тихо замовкає мій співрозмовник, а годинник підказує, що мій потяг вже на пероні.
- Бувайте… Зі святом Вас, - безглуздо кидаю услід.
2. З сусідом по плацкарту мені повезло, хороший співрозмовник. Поляк, аспірант, звати Боґуш, порадив мені багато доброї польської «новочесної» літератури. Після перших його фраз я з певним зусиллям перемкнулася на польську мову і він дуже тішився, що може поспілкуватися рідною, бо кілька тижнів був в якомусь глухому хмельницькому селі, «ве вйосце», вчив школярів польської. Коли почала розпитувати більше, виявилось, що особливо такі уроки актуальні для тих, хто хоче отримати карту поляка. «Но то є бардзо актуальнє», - пояснює Боґуш. І тут після пояснень мій «незалежний» настрій підвищується. О, Матко Боска, невже це єдина мета сучасного школяра – просто виїхати звідси?
3. Провідник Вася – просто апогей цих залізничних записок. Провідник Вася «єщьо тот маладой парень». Як затравлена голодна та агресивна собака, що потім ще мені пошкодувала «коц» (перепрошую, «ковдру», ну «одєяло»). Стою в тамбурі, говорю по телефону, під’їжджаємо до якоїсь станції, чути врочисту музику. І тут Вася удівльонно обращяєтса к своєму таваріщу:
- Слиш, Ігорь, да не 9 мая севодня. Чо, празник какой?
- Ну да, празник нєзавісімості.
- Какой незавісімості?
- Ну гасударства.
- Гасударства голодранцев, б**ть? Да пошло оно * ****.
Ось так, поки галицька інтелігенція вбирає вишиті сорочки, а десь у Києві співають гімн, у потязі Хмельницьк-Львів нашу омріяну та здобуту незалежність, посилають до переродження (за Бахтіним), ґротескно та іронічно рівняючи з землею. І хотілось мені йому, провіднику Васі, пояснити, що врочисту музику грають не лише на 9 травня. Але згусток мовчання застряг у горлі, я не змогла підібрати слів.
P.S. Мені 22. Я ровесниця України і мені пощастило, що народилася вже у незалежній державі. Мама розповідала, як ще вагітна зі мною стояла у живому ланцюгу зі Львова до Києва. Тобто навіть ще не з’явившись за світ, я вже відчувала всі суспільні трансформації в країні. Я щаслива, що про всі «переваги» радянського життя дізнаюся з розповідей. Але маю таке враження, що українське суспільство поділяється на дві частини, які перебувають у різних часових і просторових континуумах. Такі прості приклади, які я описала вище, елементарно демонструють рівень свідомості людей. Я не знаю рецепту зміни, але маю конкретне посилання, яке може додати крихту до балансу думок. «101 причина любити Україну». Читайте.
