Три знімки в лютневий альбом
«20.02—26.02.2015»
Понад рік і 54 колонки тому моя співпраця з газетою «День» починалася із сатиричного щотижневого огляду щойно промайнулого тижня. На жаль, виявилось, що тижневої давності новини, нехай навіть у сатиричному ключі, нецікаві навіть їхньому авторові, тому жанр моєї колонки з часом змінився. Але часом нас охоплює ностальгія, і ми намагаємося знову увійти в річку, яка давно збігла до моря.
ДВІ ВИСТАВКИ
23 лютого 1945 року в Пушкінському парку Києва відкрилася виставка трофейної німецької техніки. Минуло трохи більше року після звільнення Києва і лише чотири місяці від звільнення всієї території України. Київ, Україна лежали в руїнах, мільйони загинули, сотням тисяч іще належало віддати свої життя. Кількома днями раніше завершилась Ялтинська конференція, яка заклала перший камінь у післявоєнну систему міжнародної безпеки, що зі змінами проіснувала до наших днів. Як і після Першої світової, 1945-го багато кому війна, що завершувалася, здавалася останньою, її жахи, на той момент ще не до кінця усвідомлені, здавалося, гарантували: якщо не століття великих диктаторів, то століття великих завойовників іде назавжди. На жаль, порода завойовників виявилась незнищенною, як не переведуться на землі і диктатори, і прекраснодушні ідеалісти.
70 років по тому, 22 лютого 2015 року, на Михайлівській площі Києва відкрилася ще одна виставка трофейної техніки — тепер уже російської. Ялтинський мир, який нехай і проіснував сім десятиліть, будувався на подвійних стандартах. Варто лише подивитись на зміни політичної карти Європи в результаті Другої світової — якщо на заході Європи війна завершилась відновленням довоєнного status quo, то на сході континенту, що ближче до СРСР, карта Європи змінилась до невпізнання. Якщо для більшої частини Європи ювілей війни — це скорбота за загубленими життями і примирення, то на сході війна — це перш за все Парад Перемоги і завойовані території. Черчиллівський прагматичний союз із дияволом проти Гітлера дуже скоро дав про себе знати новою війною, лише через непорозуміння названою Холодною. Адже замість однієї глобальної війни світ потрясали десятки кровопролитних локальних конфліктів — Корея, В’єтнам, Афганістан...
Як і 70 років тому, серед танків, БТР, «градів», остовів згорілих машин на Михайлівській площі грали діти. Дитяча психіка дуже пластична, вони легше за нас, дорослих, сприймають різку зміну у навколишньому світі. Діти часто грають у війну, і металеві монстри на площі здаються їм великими іграшками. Але тільки ми, дорослі, здатні зрозуміти, що війна — це не гра, що у війнах не буває переможців, і той, хто розв’язує війну проти іншого народу, насамперед скоює злочин проти свого. Шкода лишень, що ми не завжди розуміємо. Трофейну техніку, яка 20 років тому простояла в Пушкінському парку, 1965 року відправили на переплавку, як у піч врешті-решт піде й те скривавлене залізо, яке стоїть сьогодні на Михайлівській, і те, яке воює на Донбасі, і те, яке тільки готується пересікти російсько-український кордон. А пам’яттю і цій війні, як і в усьому цивілізованому світі, стануть не воєнні трофеї, ордени і стрічки, а криваво-червоні маки.
ГЕНЕРАЛ НІХТО
У пору мого дитинства, дещо пізніше тієї епохи, коли, за ствердженням Івана Франка, ще розмовляли звірі, але ще до того, як світ дізнався про хлопчика зі шрамом на лобі на ім’я Гаррі Поттер, ми зачитувалися Жуль Верном і всоте, за відсутності Губки Боба й американських бойовиків, задивлялися Капітаном Немо у виконанні Владислава Дворжецького. Капітан Ніхто (саме так перекладається латиною «Nemo») захоплював уяву не одного покоління підлітків не лише у Києві, але й у Донецьку, Москві і навіть далекій Тиві. Хлопчики, які читали одні й ті самі книги, дивились одні й ті самі фільми, перетворились на абсолютно різних чоловіків і на власному прикладі спростували твердження, що особистість формує її оточення.
Полум’яний борець із британськими імперіалістами, індійський принц Дакар користувався щирою симпатією радянських кінематографістів. Виведи його Жуль Верн, як передбачав спочатку, польським революціонером, утікачем від російського імперіалізму після потоплення в крові Польського повстання 1863 року, і доля цього персонажа в Росії склалася б зовсім інакше. Чи думав про Капітана Ніхто міністр оборони Росії Сергій Шойгу, коли затверджував девізом військ матеріально-технічного забезпечення (МТЗ ЗС) гасло «Никто лучше нас»? Невідомо. Зате напевно подумав, коли із захопленого російськими терористами Донецька надійшло повідомлення про присвоєння Олександру Захарченку на знак його заслуг звання генерал-майора. Французький фантаст вкладав в ім’я Капітана значення «таємниця», «загадка», сучасна ж російська транскрипція читає його буквально: «Ніхто» — порожнє місце, маріонетка. Чому ж лише Генерал-майор Ніхто? Ще одне стерте з лиця землі українське місто — і поручик Кіже перетвориться вже на генералісимуса.
Так, ледь не забув. Ви запитаєте, в чому ж полководницькі заслуги новоспеченого генерал-майора «ЛНР»? Заслуги ті самі, що й у товариша Саахова в «Кавказькій полонянці» — поранення в те саме місце, яке заважало йому сидіти на суді, та ще й сумнівні плани на майбутнє — або він гонить «Хунту» до самого Вашингтона, або «Хунта» веде його до прокурора. І не треба мати багато розуму, щоб зрозуміти, який із цих двох варіантів більш імовірний. Але, поки світить лютневе сонечко, думати про це не хочеться зовсім, гуде весілля у Малинівці, обмивають генеральські лампаси отамани Донецький, Луганський, Ростовський і Таврійський, гуляють котячі весілля Мотороли, по заводу, по шахті, по будинку індустріальне серце перетворюється на індустріальну пустелю, а Крим, згідно із заявою Кримського рейхскомісара Олега Бєлавенцева, успішно перетворився на найнедоступнішу для відпочивальників фортецю-курорт.
ЯК ПОСВАРИЛИСЯ МИКОЛА ЯНОВИЧ ІЗ ВІКТОРОМ ФЕДОРОВИЧЕМ
Що за славну книгу написав Микола Янович! Якнайпрекраснішу! Не те що дехто фотоальбоми та книги видає і мільйонні гонорари за них отримує! Так ні, сотні сторінок убористого тексту! Знаємо, що Микола Янович любить капусту? А ось, відкриваємо, і будь ласка — 2012 року капуста подешевшала на 27,7%. Та що капуста, в корінь дивись — тут цибуля, морква, і всяких інших коренеплодів не злічити! І захочеш заперечити, а він тобі — рис, какао, кефір, джеми, фруктові желе, молоко, олію соняшникову рафіновану... і заперечити одразу нічого. Ось яка Микола Янович людина серйозна!
Солідна людина Віктор Федорович! Раніше Віктор Федорович дуже любив, щоб йому хто-небудь робив подарунок або гостинець. Та лишень обходять його подарунками останній рік або й більше. Нині його двір по сусідству з двором Миколи Яновича. І такі вони були між собою приятелі, яких світ не бачив! Подейкували навіть, що сам біс зв’язав їх вірьовкою. Куди один, туди й другий плентається. Обрали Віктора Федоровича в президенти, так Микола Янович за ним одразу в прем’єри. Втік Віктор Федорович до Ростова, а потім до Москви, так і Микола Янович хвостом за ним. Та лишень як пов’язав їх біс, так і розв’язав, коли час настав.
А треба сказати, що Микола Янович має незвичайний дар говорити. Господи, як він говорить! Це відчуття — ніби пером у тебе в носі хтось лоскоче або цибулю хто ріже, так сльози з очей ллються. А ось Віктор Федорович більше мовчун. А тут візьми нечистий і поплутай Віктора Федоровича виступити на телебаченні. Розповів він, що людей уже засилав, і хоче він назад до України в президенти повернутися, щоб поверненням своїм людям — у Москві або Києві людям, незрозуміло — життя полегшити. Що тут почалося! Зібрав Микола Янович журналістів, чорнильні душі, й інакше як розбійником перед ними Віктора Федоровича не називав. Ніби той його, прем’єра, Хунті на розтерзання кинув, із країни втік, і що тепер він, Микола Янович, за Віктором Федоровичем до України більше ні ногою, і краще він, Микола Янович, тут, у Росії, прем’єром у вигнанні буде, і з вигнання з Хунтою київською книгами про ціни на капусту боротиметься.
Отож два поважні мужа, честь і окраса еміграції, посварилися між собою! І за що? За дурницю! Адже обоє ж нікуди не поїдуть. Закриються кожен у своєму будинку, дістануть зі скринь заповітні червінці, непосильною працею нажиті, і всі вони без залишку перекочують до рук нечистих на руку кремлівських ділків. — Нудно на цьому світі, панове!
