Україна прагне мати свою Помісну православну Церкву
Соціологічні дослідження, якщо вони справді науково обґрунтовані, – це не просто дзеркало наявного стану суспільства, а й відображення його прагнень, інтенцій, устремлінь у майбутнє. І завдання громадянського суспільства та «політичного класу» - не проґавити цих устремлінь, зафіксованих цифрами і графіками, та не дозволити тоталітарним силам, політикам-авантюристам й агентурі недружніх держав «осідлати» ситуацію – і за допомогою демагогії та маніпуляцій змусити людей робити зовсім не те, чого ті на початку прагнули.
Отож – увага! Щойно опубліковані результати одного зі справді знакових всеукраїнських опитувань, проведеного спільно чотирма провідними українськими соціологічними структурами, як-от: Центр соціальних та маркетингових досліджень SOCIS, Соціологічна група «Рейтинг», Центр Разумкова та Київський міжнародний інститут соціології. Дослідження це знаменне тим, що загалом було опитано 25000 респондентів (по 1000 на кожну область та Київ), що дозволило отримати високу міру точності по країні загалом і розглядати результати по кожній області як репрезентативні. Присвячене опитування було релігійним уподобанням населення.
Загальні результати виявилися такими: абсолютна більшість українців (73,7%) відносить себе до православ’я, 8% – до греко-католицизму, по майже 1% – до римо-католицизму і протестантських церков. «Просто християнами» себе вважають 8,5% опитаних, до інших релігій належить 0,7%, не відносять себе до жодного з релігійних віросповідань 6%, і, нарешті, «важко відповісти» понад 1% респондентів.
У регіональному плані в усіх областях, окрім Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської, поширеним є православ’я; у трьох названих областях більше половини населення належить до греко-католиків. На Закарпатті греко-католиками себе вважають майже 20% опитаних, римо-католиками – 7% (це відносно більше, ніж в інших областях). Найбільш православними є (по 81% опитаних) південний і центральний макрорегіони України. А от на Донбасі, де з такою силою «оформлювали» населення у дусі відданості Московському патріархату та «істинній вірі», православних 69%, «просто християн» 13% і невіруючих – 12% (найвищий показник по всій країні).
А тепер мова піде про головне. Серед тих, хто вважає себе православними, 38% опитаних відносять себе до Української православної церкви Київського патріархату, 19,6% – до Української православної церкви Московського патріархату, 1,3% – до Української автокефальної православної церкви, а 39% – вважають себе «просто православними». При цьому до УПЦ (КП) найчастіше відносять себе на заході та в центрі країни, до УПЦ (МП) – на півдні та Донбасі. Тим не менш, навіть у південних і східних областях, крім Донбасу та Одещини, прихильників Київського Патріархату більше, ніж Московського. При цьому, відзначають соціологи, чим далі на південь і схід, тим більше опитані схильні себе вважати «просто православними» і не відносити себе до жодної православної юрисдикції. Абсолютну більшість серед православних такі становлять у Кіровоградській, Миколаївській, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській, Сумській, Донецькій областях.
Що означають ці показники, які настрої та тенденції вони фіксують?
По-перше, те, що Українська православна церква (МП) різко втратила свої позиції й аж ніяк не може претендувати на ту роль, яку їй офіційно визначив патріарх Кіріл – «помісної православної церкви українців». При цьому визначені соціологами показники, як видається, не є нижньою межею падіння впливу цієї церкви, і причиною цього є як розпливчаста, сказати б, ніяка позиція керівництва самої УПЦ (МП), так і діяльність Московського патріарха на підтримку Путіна та його агресивно-шовіністичної політики.
По-друге, що УПЦ (КП), попри зміцнення своїх позицій, навряд чи зможе навіть за найсприятливіших обставин мати серед своїх переконаних прихильників істотно більше, ніж половина всіх православних країни. Те, що вірними УПЦ (КП) у найближчому майбутньому визнає себе близько 50% всіх православних – це, видається, цілком реалістичне припущення. Проте разом із тим у свідомості мільйонів християн України, які вже не хочуть бути підпорядковуватися Московському патріархату, існує певне упередження стосовно УПЦ (КП), яке не так просто подолати. І навіть об’єднання УПЦ (КП) та УАПЦ, яке може відбутися невдовзі після переговорів між цими Церквами і неодмінно дасть певний кумулятивний ефект, не дасть такій Церкві твордої прихильності понад 55-57% православних України.
По-третє (і це головне) різке падіння авторитету УПЦ (МП) і Московського патріарха, велике число «просто православних» та «просто християн» наочно засвідчують суспільне прагнення стосовно створення Української Помісної православної Церкви, яка об’єднала б УПЦ (КП), УАПЦ і здорові сили УПЦ (МП) та спиралася б на політику визнання і сприяння з боку державної влади. Йдеться не про «державну церкву», яка існує в Росії і яку намагався в особі УПЦ (МП) запровадити в Україні режим Януковича. Йдеться про Церкву, яка об’єднає щонайменше 2/3 (а то й більше) всіх українських громадян і яка для визнання у середовищі світового православ’я потребуватиме активних зусиль з боку Української держави. Ясна річ, Московський патріархат і Луб’янка докладатимуть усіх зусиль, щоб зірвати таке об’єднання і завадити визнанню Української Помісної Церкви на міжнародному і міжцерковному рівні, проте чи можна буде ігнорувати волю абсолютної більшості християн України? «Бо де двоє або троє зберуться в Моє Ім’я, там Я серед них» (Мт.18, 20), - сказано у Святому Письмі. А якщо це двадцять чи тридцять мільйонів, як тоді?
Отож соціологія дала громадянському суспільству та «політичному класу» чіткий сигнал. Відтак треба діяти – розважливо, але швидко й ефективно. Бо ж у Москві сидять професіонали провокацій, в тому числі і міжцерковних…
КОМЕНТАР
Людмила ФІЛІПОВИЧ, доктор філософських наук, професор, завідувач відділу проблем релігійних процесів в Україні Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:
— Якщо подивитись на цифри, то за ідею помісної церкви виступають в основному представники УПЦ КП та УАПЦ, а серед прихожан УПЦ МП таких людей достатньо невеликий відсоток. Ті спроби, які робилися задля об’єднання церков, на жаль, поки що були негативними. Тому у суспільства не сформована загальна позитивна оцінка та бажання такого об’єднання. І справа не стільки в керівниках, хоча від них багато що залежить, а справа в тому, чи налаштовані самі віряни піти на таке об’єднання. Здається, що УПЦ КП та УАПЦ ніщо не розділяє — ні догматично, ні обрядово, ні національно орієнтовано, але знизу все ще не панує об’єднавчий рух, щоб переконати своїх очільників, що треба полишити особисті образи та пожертвувати своїми посадами заради ідеї єдності. Тим більше, вселенський патріарх обіцяв, що нехай хоча б дві церкви об’єдналися, щоб говорити про автокефальність та незалежність української церкви.
Взагалі, вірогідність такого об’єднання дуже велика і пов’язана з останніми подіями в нашому житті — Майданом, агресією Росії проти України. Ці священики стояли поруч та є близькими один до одного. І якщо з греко-католиками дещо розділяє віровчення, оскільки вони сповідують католицький Символ Віри, то ці дві церкви не розділяє нічого.
Багато залежатиме і від позиції Патріарха УПЦ КП Філарета — чи захочуть вони об’єднатися, адже автокефали говорять саме про об’єднання, а не приєднання — мають зберегтись специфічні ознаки та особливості, притаманні якійсь місцині. Всі знають достатньо жорстку позицію самого патріарха стосовно атмосфери відсутності порядку в УАПЦ — там що не ієрарх, то вже й своя церква. Чи захочуть люди, які звикли до подібних вольностей, до достатньо жорсткої руки єдиного Патріарха? Багато питань і до самого Філарета. Об’єктивно, все було б добре для цього об’єднання, але невідомо, чи зможуть люди це зробити, враховуючи неприязнь, яка формувалась всі ці роки, пожертвувати своїм становищем та ладом.
Що ж до об’єднання з УПЦ МП, то про це мова взагалі не йде, адже там зараз відбувається колосальний розкол і все дуже непросто, навіть трагічно для частини, яка почувається національно орієнтованою. Онуфрій зайняв позицію, коли українофілам не місце у церкві. І те, що церква зараз мовчить, багатьом дуже не подобається. Але що вони можуть сказати? Що їм відповісти, коли до храму приходить людина з автоматом та просить благословити її стріляти по «укропах»? Треба було 20 років правильно працювати зі своєю паствою, щоб там не виникало відповідних настроїв, але вони проґавили цей час.
Але в цілому дане соціологічне опитування виявило, що українське суспільство є дуже толерантним, адже воно не схильне ображати, вішати ярлики, а приймає все як є. І у нас є реальний конфесійний плюралізм — навіть у середовищі православних. Всі церкви є рівними, мають право на існування, і це добре.
Підготував Іван КАПСАМУН, «День»
