Українська мрія
Українська мрія – якби раніше я почула в розмові цю фразу, то подумала б про найбільший літак у світі – Ан-225 Мрія. На відміну від американської мрії, що перетворилася у всесвітньо відому доктрину успіху та заможності, відкритих кожному, хто наполегливо працюватиме, ідея української мрії ніби іще була не народилася. Щось подібне промайнуло в Шевченковому садку вишневому коло хати, в нових і зручних офісах столичних ІТ фірм, у щасливих обличчях туристів, що на вихідні приїздять до Львова покавувати. Проте чіткого й доступного визначення, яка вона, українська мрія – годі було знайти.
Ірпінь, Буча, Бородянка, Гостомель – назви міст, що болять у наших серцях. Якихось кілька місяців тому у відповідь на запит інтернет повернув би розгорнутий список пропозицій нерухомості, фотографій скверів і шкіл у цих зручних для навколо столичного життя районах. Я знаю людей, що жили в Бучі, Ірпені, і не раз проїздила повз. Я читала про Ірпінь у спогадах літераторів, уявляла його суничні галявини й вогкий ранковий ліс. Коли захотіла дізнатися більше – традиційно пішла у Вікіпедію і вона враз перетворилася мені на красиве й сумне оповідання. Ось лиш одна з цитат про Бучу “На початку XX століття Буча була дачною місцевістю завдяки мішаному лісу, де переважала сосна, чистому повітрю, відсутності туманів та проточному ставку для купання. Дачні ділянки були розташовані поблизу вокзалу. На станції був лікарський кабінет Південно-Західних залізниць. Найближча аптека знаходилася в Гостомелі. Там же знаходилася і поліційна дільниця. Власником ставка був поміщик В. І. Красовський, який дозволяв там купатися, кататися на човні й вудити рибу. Рибу також ловили в річках Рокач, Буча та Ірпінь. В лісі полювали на вальдшнепів, тетеруків, зайців і дрібну дичину. Вода була кринична. Молочні продукти доставлялися з найближчих сіл і Гостомеля.” А ще списки парків і скверів Ірпеня, драматичні історії з історії Бородянки, і сусідство з найбільшим літаком у світі Ан-225, що “жив” в ангарах Гостомеля. Уявляю, як радісно й гордо було спостерігати чиїмось малюкам із балкона нової квартири, як злітає такий велетень у небо, здіймаючи усе вище жовто-блакитного носа.
Щастя має бути тихим, люблять повторювати в українських хатах. Такою й була українська мрія – хороша робота, нова квартира, недільні пікніки й навіть будинковий чат, де всі хоч і сперечаються часто, та наче мурахи вибудовують свій світ – з підстриженими галявинами і яскравими квіточками, з пещеними котами й собаками у комбінезонах, з пекарнями, що відкриваються вранці, й магазинчиками, де купиш усе на світі й ще трішки на решту. З аптеками й вітамінами, смітниками для пластику, лавками й, може, не завжди доречними, проте скульптурами й фонтанами. Аби все навколо було гарно, чисто, добре, смачно – може, оце і є українська мрія? Віддати дітей до сучасної школи, привезти від і до батьків смачні передачі, вперше зайти у новий кінотеатр, збудований на районі й відкласти вдосталь грошей, аби бачити світ, країна за країною, літо за літом. А ще пишатися своїми літаками, музичними гуртами, футболістами й боксерами, добрим пивом і відкритими басейнами.
Наш одвічний ворог, росія, краще за нас знав, що таке українська мрія, палячи Батурин триста років тому, влаштовуючи Голодомори, вбиваючи працьовитих і заможних людей, роздмухуючи Чорнобиль, анексуючи Крим і руйнуючи Донбас. Яка вона, російська мрія – не зізнається з них собі ніхто, бо тортури й страти, страх і репресії не можуть бути чиєюсь мрією.
Нашу мрію не вкрадеш з української шафи, не вип'єш разом з українським вином, не привезеш додому в пакунках із награбованим. І скільки бомб не летіло б на наші мрії, літаки й плани, ніщо не знищить український дух, який за ці дні жорстокої війни іще більше загартувався. Та все більше моїх друзів і знайомих розпочинають розмову із запитання – А що ти робитимеш після перемоги? – і Боже мій, як вражають масштаби їхніх нових українських мрій.
