Відступати нікуди
«10.07—16.07.2015»
У середині 1990-х у мене на кухні ще працювало дротове радіо. Тільки тому, напевно, мені й пощастило почути те інтерв’ю. Розмова була з учасником тоді ще Великої Вітчизняної війни, Героєм Радянського Союзу, який отримав свою нагороду за форсування Дніпра. Я не запам’ятав його імені. І хоча мені як історику нескладно було б його відновити, адже значення це не має жодного. Судячи з почутого, людина це була проста, у своїй кар’єрі ніколи не піднімалась вище нехитрих підсобних сільських робіт на кшталт пастуха, а на старість — сторожа. Його мова рясніла колоритними просторічними висловами, і на ті часи місцями ставало навіть дивно, як таке може звучати в ефірі пуританського Першого каналу українського радіо. Ось цією мовою, в якій ще звучала говірка солдата далекого 1943 року, він у подробицях і розповів, як отримав золоту зірку Героя.
Його батальйон переправився через Дніпро в числі перших, зазнавши відносно невеликих втрат. Ледве окопавшись, він потрапив під шквальний артилерійський вогонь, а коли наш герой опритомнів, не залишилося в живих жодного його товариша. Лише польовий телефон, який за дивною примхою Долі працював, і німці, які прочісували берег у пошуках тих, хто вижив. На тому боці телефонного дроту і Дніпра виявився хтось із штабних. Солдат, не розбираючи хто, тільки й просив крізь сльози, щоб його забрали звідти. Спершу начебто покликали якогось полковника. Потім до слухавки підійшов генерал. Він виявився непоганим психологом і якось зміг заспокоїти істерику контуженого солдата: «Заспокойся, заберемо, щойно стемніє, — постійно твердив він. — Ти тільки опиши, що ти довкола бачиш». І напередодні відмобілізований наївний сільський хлопець, оговтавшись, простодушно в подробицях описав, де яка німецька техніка, а де скупчення солдатів. «Тільки заберіть мене звідси. Не забудьте», — вставляв він час від часу в розмову.
Генерал твердо обіцяв, а через 20 хвилин над головою солдата знову розверзлося пекло. Цього разу створене вже не німецькою, а радянською артилерією. Знову з темноти солдат винирнув лише на третій день. Він мало що запам’ятав із тих днів у госпіталі, поки знову почав чути й говорити. Лише як до нього приходив якийсь генерал, який чомусь тримав його за руку і плакав. А потім виявилось, що генерал представив його до медалі Героя Радянського Союзу. Як було написано у представленні, за те, що «викликав вогонь на себе». Ведуча, намагаючись вивести розмову на звичний шлях, почала говорити про те, який це мужній вчинок. Але старий швидко її перебив: «Ти що, здуріла?! Та якби я тільки знав, що вони по мені з гармат ударять».
Вкотре я пригадав цю історію цього тижня, коли каток російської «громадської думки» почав незграбно розвертатися в бік чергового подразника. На початку липня на сайті Держархіву Росії було опубліковано довідку-доповідь головного військового прокурора Миколи Афанасьєва від 10 травня 1948 року, підготовлену для Андрія Жданова, який з 1946 року як член Політбюро і Секретаріату ЦК Партії курирував зокрема й Управління пропаганди та агітації. Розслідування військового прокурора Афанасьєва було присвячене історії про подвиг 28 воїнів-панфіловців на чолі з політруком Василем Клочковим, які, згідно із серією статей армійської газети «Червона зірка», біля роз’їзду Дубосєково під Волоколамськом ціною своїх життів зупинили наступ 50 німецьких танків за підтримки мотопіхоти, знищивши 18 із них. Власне, початком того розслідування слугував арешт, здійснений прокуратурою Харківського гарнізону ще в листопаді 1947 року. За добровільну здачу в полон навесні 1942-го, а пізніше і службу на посаді начальника окупаційної поліції села Перекоп Валківського району Харківської області було затримано, а пізніше й засуджено одного з посмертно представлених до зірки Героя 28 панфіловців — Івана Добробабіна. Під час обшуку при ньому було знайдено примірник книжки, в якій було описано його героїчний подвиг і смерть.
Загалом історія, як військовий кореспондент Василь Коротєєв і літературний редактор «Червоної зірки» Олександр Кривицький (пізніше відомі радянські письменники і публіцисти) вигадали міф, із яким помирали на полі бою, на якому виросли після війни кілька поколінь радянських хлопчаків, далеко не нова. Ще наприкінці 1980-х на хвилі горбачовської Перебудови і Гласності, які привідкрили архіви і, що найважливіше, стали причиною сплеску в суспільстві надзвичайного інтересу до історії СРСР, ті, хто хотів, дізналися правду про «подвиг Гастелло», чий літак лежить у болоті за кілька десятків кілометрів від найближчої дороги, про Зою Космодем’янську, яку зловили селяни за те, що вона посеред зими палила їхні будинки, в яких були діти, але не було німців... Про десятки, сотні фрагментів великої мозаїки брехні, яку по шматочку склала за сім десятиліть свого існування комуністична пропаганда.
Сьогодні інтерес до минулого в Росії підігрівається вже державою. Ювілей закінчення війни не оминули не лише телеканали, головомовці і головописці на службі кремлівської пропаганди, кіно і театр, школи й університети, чиновники і пройдисвіти, що заполонили соціальні мережі, але навіть і вище керівництво країни. Саме реакцією на просторові одкровення російського президента Володимира Путіна й стали кілька інтерв’ю у квітні-травні цього року голови Держархіву Росії Сергія Мироненка, в яких він мовою документів пункт за пунктом спростовував усе те, що нагородив про війну російський президент. А ілюстрацією до його слів стала публікація документів, на які Сергій Мироненко в цих інтерв’ю посилався. Здавалося б, у сьогоднішній Росії вільність немислима — державному службовцю високого рангу, нехай і не від світу цього, а від світу науки, відкрито суперечити президентові. Проте Сергію Мироненку не лише дали слово, але навіть рупор кремлівської пропаганди телеканал «Россия-24» присвятив розвінчуванню міфу про 28 панфіловців цілий сюжет.
Що це? Черговий історичний розворот кремлівської хатинки до Азії задом, а до Європи передом? Перші ознаки давно обіцяного розколу серед російської політичної еліти? — За загальної закритості процесів ухвалення політичних рішень російським керівництвом ми, подібно до західних радянологів 1970-х, намагаємося в кожному чханні за поки що ще дірявою завісою побачити ознаки якихось глобальних процесів. Насправді ж опублікували, показали — і що?! Здається, давши слово Сергію Мироненку, кремлівські ідеологи переслідували мету не донести до народу правду про події тієї війни, але насправді показати 11 відсоткам росіян, що чинять опір поки що пропагандистській машині, перш за все ще мислячій інтелігенції, що правда ця насправді нікому не потрібна. Не перейменують вулиці, заводи і парки, не перепишуть підручники. Щойно знятий фільм, присвячений панфіловцям, без купюр вийде на екрани країни, так само, як кількома роками раніше зокрема і в Україні демонструвався російський фільм про ще одну вигадку радянської пропаганди — «матч смерті». А на додаток, за умови панування в суспільстві апатії, агресивна меншість уже почала цькування спочатку телеканалу, а потім і Сергія Мироненка.
Правда в сьогоднішній Росії, як і 70 років тому, нікому не потрібна. Система, що склалася за століття, вміє створювати лише хибних героїв — героїв війни і праці (пригадаймо міф про рекорди Стаханова). Країна, де справжній подвиг винагороджувався забуттям, а праця — фотографією на дошці пошани. Сьогодні вона вдосталь плодить нові пропагандистські пустушки, і нові покоління росіян зростають на прикладі «подвигів» не лише панфіловців, але й простого ростовського хлопця із забавним прізвиськом «Моторола». Зміна в курсі? — Смішно. Сьогоднішній Росії, за словами, приписаними політруку Клочкову, відступати нікуди.
То як же щодо того старого, з якого ми почали нашу сьогоднішню розмову, — вважати його героєм чи ні? За минулі від того ефіру 20 років я так і не змінив своєї першої думки на цей рахунок. — Так, він справжнісінький герой. Він не підхопив зіркову хворобу, не торгував, подібно багатьом, фронтовою нагородою в обмін на посади і привілеї. Він залишився простою, але чесною людиною в країні, де брехня була зведена в ранг державної ідеології. Напевно, це і є головний подвиг його життя. Як там сказав колись Луїджі Піранделло: «Героєм бувають раз у житті, а порядною людиною треба бути щодня».
