Він — Кривий Ріг
Я мала небагато часу – тиждень, і видавництво запропонувало мені сім міст для нових презентацій «Абрикосів Донбасу». Моя знайома бібліотекарка назвала це турне «подорожжю довкола світу». І щось у тому є, якщо думати про світ, що лежить на Дніпрі та на його лівому березі.
Про особливості кожного з міст хочу розповісти у серії колонок для газети «День».
Куди їхати наступного дня після Запоріжжя я дізнавалася, розшукавши у стосику квитків той, що підходив за датою та географією. Не покладалася на пам’ять, щоб не помилитися і не збитися з маршруту. Це були міста Південної, Центральної та Східної України.
Із Запоріжжя до Кривого Рогу маршруткою їхати чотири з половиною години. Біля Каховського водосховища починає підкидати так, що замовкають навіть найбільш балакучі пасажири — машина їде дорогою, що більше нагадує терку.
Перше, що я бачу на автовокзалі, це — білява голова культурної менеджерки Іри і тільняжка журналіста Володі, котрого я часто зустрічаю в різних містах, переважно на фестивалях.
- Знаєш, мені здається, що тебе кілька штук, — кажу я йому і розумію, що я вже відходжу від поїздки.
- До нас приїхало багато переселенців. Нам і самим немає роботи, а тут ще вони приїхали. Що нам робити? — питає мене жінка, яка вже на межі того, щоб сказати «панаєхалі тут». Її монолог довгий-довгий, як протяжність цього міста. І я слухаю-слухаю і розумію, що до цих «пахаєхавших» до Кривого Рогу належать і моя шкільна вчителька з української літератури, і моя університетська викладачка античної літератури, і ще хтозна скільки людей, які покинули Луганщину чи Донеччину. Тепер хтось із них живе у цьому промисловому (може, й тому такому рідному), але прекрасному місті, на яке вони мають таке ж право, як і всі українці. Звісно, мені хочеться захищатися і захищати, пояснювати, що не «понаєхавшиє» винні у цій війні. Усім нам тепер доводиться бути кращими, щоб справитися психологічно, більш професійними, щоб конкурувати на ринку праці. Але нічого іншого, як терпіння та роботи над собою побажати не можу, і не знаю, чи це зрозуміло комусь.
Сам Кривий Ріг зелений й протяжний — громадським транспортом їхати з одного кінця в інший більше двох годин. Є там і багатоповерхові спільні райони, куди спаковуються люди на ніч, і будиночки приватного сектора, де можна й город посадити, й виноград виростити.
Іра називає це місто «він»:
- Бо він сталевий, він чоловік.
На горизонті видніються домни «Криворіжсталі», а в одну з діючих залізорудних шахт навіть водять екскурсії.
Ввечері мене запрошують на вечірку в “ШELTER+”. Це місце стало спільним дахом для дітей і дорослих, спортсменів і музикантів, волонтерів та тих, хто просто хоче потусувати в хорошій компанії. Кілька активних молодих людей на спонсорські гроші викупили приміщення недіючого дитячого садочка і за десять з гаком років перетворили його на потужний культурно-громадський центр, де щоденно відбуваються різноманітні події, уроки англійської, репетиції та тренування, а також заняття для дітей. Не все було просто та швидко, але вони працювали довго і наполегливо і досягли, чого хотіли.
Я їду звідти і думаю, що мова інколи — найбільш беззмістовна річ. Вона може озвучувати як і те, що є, так і те, чого нема. Окрім мови є інші більш важливі речі, про які знає це місто. І від цього стає радісно.
