«Вінтажні» витівки
До чого ж поширеною стала одна репліка, певний досвід — звідусіль тільки й чуєш — ну, це ж вінтаж, природно, він має бути з вагомою ціною. Досвідчений погляд, звичайно, вхопить — перед ним просто лахміття, яке, щоправда, з часом може теж стати доволі бажаним. Вінтаж породистий і оригінальний ще при народженні, а з віком свою, нехай вже й підправлену, свіжість теж не розгубить. Взагалі, колекціонування — найбільш гідна справа, коли немає чого робити, а успіх, як відомо, — тінь, що залежить від положення сонця. Якщо ж вийти з дому ще до сходу, як у моєму випадку, то й зовсім від сонця можна не залежати, і весь успіх твій. Дивні ці, власне, зовсім не вінтажні думки, для шанувальниці пікантних задвірок, яку спозаранку виштовхнула не лише пристрасть до мандрів і ранкових пробіжок, а елементарний дворовий шум і гул від суперкондиціонерів багатоповерхового офісу, який «зняв» куток у цьому дворі десь так років 10 тому і став, по суті, монопольно диктувати і ритм, і режим, і звуковий супровід для всіх тутешніх мешканців. Це не просто будівля, що скромно притулилася збоку, це постійна метушня машин, які в черзі чекають свого моменту проникнути в підземний паркінг, поблизу вікон будинку, а багато з їх відвідувачів на цілий день залишають свої авто у дворі, захаращуючи вихід і вхід, це постійні завантаження і розвантаження чогось, регулярне годування персоналу за розкладом, помітно по кількості машин обслуги, що апетит у офісних працівників доволі хороший. Все це супроводжується часто гучними розмовами, ніби у власному безлюдному маєтку, а звук у такому закритому дворі живе, як на ту біду, напрочуд довго. Вінтажність самої старовинної вулиці мало кого хвилює, окрім, звичайно, цінителів київського шарму, та не вони тут правлять бал. Звичайно, за роки сусідства якось вже притерлися, інколи офісні зменшують шум від своєї модної техніки, якщо мешканці не витримують і починають скаржитися, але потім все йде за сценарієм — гуде і вночі і вдень, природно, вночі всі вікна і балкони на замку. Напевно, вже рік, як з житлової будівлі поряд з офісом взагалі зникла табличка з покажчиком назви вулиці і номера будинку. Тепер він живе під чужими номерами — основного дворового офісу і сусіднього з його стрілкою — покажчиком «Парадне № 2». Мимоволі захвилюєшся, як би не опинитися в чужому парадному не символічно, а по життю. До речі, ЖЕК, який нині перебуває у стадії активної імітації своєї корисності, зовсім нічого не знав про цю гру чисел на фасаді і швидко, дуже швидко, там пообіцяли перевірити, як мені здалося, щоб швидше відвідувачі відчепилися. Вже не кажу про те, що після 10-ї вечора всі шуми, як стверджують, заборонені, але тільки не тут. І о 12-й ночі можуть від’їжджати машини, а заїжджати вже о п’ятій ранку, хай не завжди, але часто. Цей офісний мурашник живе, як якесь солідне підприємство з багатосюжетними функціями. За звичкою, гуляючи і милуючись тихими затишними куточками Києва, не завжди замислююсь — а чи зручно там самим киянам? Щоправда, може, в цьому і є основна краса піших прогулянок — в їх безтурботності. Завжди про щось шепочу, нехай і подумки, з кожним новим столичним куточком. Офісним цим сказала б: «Спокійного апетиту, панове. На брудний смітник ви здатні (це вже зрозуміло) легко перетворити чудовий двір, який був таким ще не так давно. Можливо, вже час пригальмувати, адже ваші володіння усередині офісу, а не на прилеглій до будинку території.
Сама не помітила, як у цій пробіжці опинилася на Парковій, біля колишнього Зеленого театру. Скажу відверто, люблю сюди прибігати, і це при тому, що особливо вразливі мандрівники стверджують — у цих місцях блукає Хтось у капюшоні, і з ним потрібно неодмінно вітатися, аби не розсердити. Щоправда, жіноча інтуїція, яка, як відомо, завжди на бадьорому старті, підказала мені інші слова... і в інтер’єрі, що нагадує грецький театр, йому якось прошепотіла: «Ти неповторний, ти єдиний, таких більше немає». Кому з чоловіків, скажіть, може таке не сподобатися, і байдуже — в капюшоні він чи без. З того часу мене цей Хтось, упевнена, теж любить і йому інколи дещо навіть розповідаю. Може, здалося, але ніби почула шелест у відповідь: «...Твій двір — не їхня фортеця». А з одного горищного віконця, підкоряючись пориву вітру, назовні вирвалася вправно кимось прикріплена, вирізана з темної тканини мереживна хмарка. Грайливий трепет чудернацького привида вмить змінив тональність незапланованої настільки ранньої пробіжки, стер надломленість ранку, додав упевненості в тому, що за приписувану аристократичність старенької Десятинної (хоч, звичайно, здатність її до адаптації вже не та, та й дуже вже насіли на неї з усіх боків) треба продовжувати боротися. І не лише з метою власного спокою, хоч і не без цього. У недалекому минулому була вельми живучою ментальна пастка — не думати про себе і задовольнятися незначним. Мабуть, у цьому теж можна було б угледіти певну вінтажність, та лише попит на такий код нині мінімальний. Тепер всі знають — якщо комора згоріла, то двері й замикати не треба. Ось чому хочеться кожному зберегти свою умовну комору, і, мабуть, вже не варто чекати, поки стихне гроза, адже давно вчимося танцювати під дощем. Та все ж, як виграти стратегічно, якщо вже програно момент, та до того ж той, хто йде по сліду, обов’язково сам залишає сліди, як у нашому випадку, із дещо хаотичних, але цілком обгрунтованих претензій. Зупинившись у придорожньому скверику, несподівано, ніби в дарунок, потонула в п’янкому ароматі бордюрного самшиту, загорнулася в таку тишу раннього ранку, що здалася — місто і саме забуло, що вміє гарчати, гудіти, шарудіти, дзвеніти, дихати не туманами, а вихлопами євроавтонепотребу, вищати болгарками, стукати кувалдами, виводити з себе потужними кондиціонерами. Дивно, але при всьому цьому вранці в Києві так чудово співають пташки, мабуть, вони всі з дуже стійкою нервовою системою.
Цікаво, чи відкриється таємниця, хто і навіщо зняв покажчик з адресою будинку, чи немає тут підступного багатоходового плану, а може, жирні офіси тут і не до чого, але й колекціонерів не запідозриш, ті полюють за вінтажем та лахміттям, а тут зовсім інший випадок. Хоч би не виявитися частиною холу, майстернею, задвірками чийогось бізнесу.
Врешті-решт, немає сенсу шукати винного, житлова контора, або як вона там називається, повинна замовити таку ж, як була, і привісити на старе місце. До того ж за обслуговування прилеглої території нині платити доведеться удвічі більше. Отже, все за наш рахунок і жодних поступок.
Так, пікантного тут зовсім мало, а всередині цього рукотворного безладу не до ліричних абстракцій.
