Війську – цільові податки
Економіка й політика нерозривно пов’язані. Відтак жодні найправильніші економічні реформи не запрацюють, якщо не будуть підкріплені правильною політикою влади.
Погляньмо з цієї точки зору на антикризові заходи, ухвалені Верховною Радою з подачі прем’єра Яценюка. Теоретично наче бездоганний з суто економічного погляду «антикризовий пакет заходів» не враховує кількох важливих моментів.
По-перше, помітне зниження фінансування освіти, науки та медицини може призвести до того, що за рік-два по його втіленні Україна почне втрачати ці галузі, і процеси такі невдовзі стануть незворотними. Вже зараз лікарі Києва втратили надбавки, подекуди їх переводять на півставки, а в приміських санаторіях на півмісяця на початку травня планують відправити у відпустки за власний рахунок. Ці несприятливі обставини можна перетерпіти, якщо йтиметься про короткі терміни, але не рік-два. Бо ж кваліфіковані фахівці почнуть не тільки переходити до приватних медичних структур, а і виїздити за кордон – до тієї ж Росії, яка неодмінно цим скористається. Як наслідок, у державно-муніципальному секторі медицини почнеться тяжка криза, дитяча смертність зростатиме (як-от унаслідок «медичної реформи» минулої влади на Донеччині), середня тривалість життя (і без того на 10 років нижча за середній рівень Євросоюзу) падатиме, а страхову медицину запровадити буде неможливо внаслідок різкого зростання витрат і зменшення доходів пересічних українців. Усе це призведе не тільки до недовіри людей до влади (а без такої довіри всеосяжні економічні реформи можна проводити лише поліцейськими методами), а й до неможливості, принаймні, у найближчі роки, відновити бодай теперішню якість медичного обслуговування. Адже медицина – це традиції, це школи, це обмін досвідом, це певні спільноти…
Сказане стосується й науки та освіти. Скажімо, у Київському національному університеті імені Шевченка у кілька разів зрізане фінансування наукових робіт. Що ж, деякі наукові дослідження можна на кілька років «заморозити»; але неможливо тимчасово зупинити підготовку студентів й аспірантів, яка ґрунтується на експериментальній базі. Очевидно, доведеться «заплющити очі» на чималі вимушені прогалини у цій підготовці, отримавши недостатньо кваліфікованих спеціалістів. А відтак перед молоддю, яка прагне працювати в науковій царині, простелеться шлях за кордон; власне, і без того відтік молодих фахівців з України значний, стане ж він іще більшим.
Можуть сказати: все це вірно, але ж грошей у держави з відомих причин немає і ближчим часом не буде, а тут ще воєнна загроза з боку Росії! Вірно. Але справедливе й інше твердження: руйнація соціальної сфери призведе до масових виступів протесту, які загрожуватимуть реалізації реформ, і навіть у разі знешкодження цієї небезпеки розвал решток вітчизняного наукового потенціалу зробить нереальними всі плани радикальної модернізації країни.
Утім, цих небезпек можна було б уникнути, якби на те була політична воля влади та вміння прогнозувати стратегічні наслідки своїх дій. Нагадаю, успіх славетних «реформ Бальцеровича» у Польщі на зламі 1980-90-х був би неможливим, якби Захід не списав 50% польського зовнішнього боргу, не погодився на реструктуризацію іншої половини і не надав нові значні кредити на пільгових умовах. Україні також конче потрібно домовитися з західними партнерами про списання однієї частини зовнішніх боргів України та реструктуризацію іншої частини (цього року обсяг виплат боргів і їхнього обслуговування сягає майже 70 мільярдів гривень бюджетних коштів, чого б вистачило і на першочергове переозброєння війська, і на модернізацію науки й освіти, і на початок реальної медичної реформи). Але, виявляється, ані прем’єр Яценюк, ані його представники на переговорах із МВФ та західними лідерами навіть не порушували цього питання…
Власне, оце і є «по-друге» - відсутність розуміння стратегічної важливості досягнення такої домовленості та відсутність потужного переговірника з Заходом, який би постійно й публічно порушував питання про списання і реструктуризацію зовнішнього боргу як украй необхідну передумову – не тільки суто фінансову, а й соціально-політичну – успіху українських економічних реформ.
По-третє, запровадження низки нових податків і переформатування старих у бік збільшення здійснено невігласами в царині соціальної та політичної психології. А справжні політики мусять самі знати хоча б її основи та мати кваліфікованих консультантів. Он, скажімо, книги визначного французького психолога, соціолога, антрополога та історика Гюстава Ле Бона були свого часу настільними у Теодора Рузвельта і Володимира Леніна, Адольфа Гітлера і Йосифа Сталіна; але переважна більшість демократичних політиків першої половини ХХ століття просто проігнорувала його перестороги і на диво точні передбачення; не в останню чергу наслідком цього і став справжній «переможний марш» тоталітарних диктатур у ті часи. Певен, утім, що наші політики у своїй масі навіть не чули про Ле Бона і про сучасних дослідників масової психології, а тому й роблять очевидні «ляпи». Один із найбільших, який стосується антикризових заходів, - це те, що згадані щойно податки не були визначені як цільові, передусім призначені на підтримку війська.
Годі й казати, що цільові податки більшістю населення завжди сплачуються «веселіше», адже люди знають, на що йдуть їхні гроші, а ЗМІ та структури громадянського суспільства можуть доволі легко відстежити правильність використання цих коштів. За нинішніх геополітичних обставин цільові податки на модернізацію й утримання армії та флоту викликали б значно менші ремствування, ніж абстрактне наповнення бездонного бюджетного казана, ці податки надходили б краще і менше розкрадалися, адже за ними був би посилений контроль як з боку самих армійців, так і з боку суспільства. Щоправда, Мінфін планує здійснити два випуски державних цінних паперів (так звані «Військові облігації») для фінансування потреб Збройних Сил на загальну суму 1,1 мільярди гривень, але ж із процентною ставкою 7% річних, що за умов нинішньої інфляції перетворює їх на ледь приховану форму непрямого оподаткування, а тому вони навряд чи стануть популярними інструментами залучення коштів. З соціально-психологічного погляду краще вже чесні цільові податки з прозорим адмініструванням і витрачанням.
Це тільки три начебто суто економічні, а насправді політичні й соціально-психологічні проблеми, які залишилися або поза полем уваги нової влади, або не мають адекватного вирішення в парадигмі притаманного її очільникам «фінансового детермінізму». Є й інші, серед яких головною є відзначена вже багатьма експертами тенденція покласти головний економічний тягар на плечі середнього класу, створивши полегшені умови для олігархів і, головне, не перекривши останнім офшорні канали виведення капіталів з України. Це не тільки істотно загальмує економічне оздоровлення країни, а й неминуче приведе до нового сплеску революційних настроїв у тому середовищі, яке було рушійною силою Майдану. Втім, ще не пізно виправити допущені помилки; для цього потрібно вийти за межі «фінансового детермінізму» та мати сильну політичну волю.
