Вуйко Роман. Дніпропетровськ
Я мала небагато часу – тиждень, і видавництво запропонувало мені сім міст для нових презентацій «Абрикосів Донбасу». Моя знайома бібліотекарка назвала це турне «подорожжю довкола світу». І щось у тому є, якщо думати про світ, що лежить на Дніпрі та на його лівому березі.
Про особливості кожного з міст хочу розповісти у серії колонок для газети «День».
Він заходить із трояндою, чекає, поки я закінчу розмову, хвилин двадцять чекає, простягає мені квітку – червону, аж чорну.
- Ваша книжка дуже переплітається з моїм життям, - каже він. І згадує свою роботу в шахті у 80-х (працював у забої два роки), показує на руках темні зарубки від вугілля («руки були як підошва»), розказує, як любить пробіжки («усе, як у вас», каже). А потім відкриває книжку і каже своїй кумі:
- А ти знала, що годинник хреститься? А «масонське око терикона»! — він сяє.
Так і є, це він, мій ідеальний читач. Можна прожити все життя і так і не зустріти його, ту людину, у чий життєвий досвід настільки добре вкладається твоя книга. Він захоплений і дивується усім словам, що там записані, як дитина. І йому не треба пояснювати, чому там є абрикоси, а про забій він і сам може говорити скільки завгодно. І я боялася його розпитати більше, щоб не порушити цю магію, та й зрештою він і сам дуже багато всього розповідав, тому я жадібно слухала.
- Книжки! Література! Поезія! Як це може не подобатися?! — захопленим голосом проголошує журналістка, яка щойно мені казала:
- Розкажіть щось про вашу книжку!
- Що саме розказати?
Мій гість просить підписати йому вже прочитаний примірник.
- Книжки! Література! Поезія! Як це може не подобатися?! Книжку «Абрикоси ДоМбасу» презентує… – вона перечіпляється об слова і починає знову.
- Для кого підписати? - питаю я.
- Мене звати вуйко Роман.
Усі, хто заходить у книгарню, чують про те, «як це може не подобатися».
- Та може, може, — кажу я.
Здається, цій бідній дівчині таки вдається записати підводку до своєї передачі.
- А що означають червоний і чорний на обкладинці? – питає вуйко Роман наприкінці презентації, питає не тому, щоби дізнатися, а щоби взяти участь.
- Як відомо, червоне – то любов, а чорне… – то вугілля.
Це його улюблені кольори. Він це знає, і я це знаю.
От і все, сім міст подолано. І в поїзді я строчу багато літер.
- Девушка, уже ночь, выключайте свет, — сусідка по купе хоче, щоб я вимкнула лептоп і свій ліхтарик в головах. Пхикнула і відвернулася.
Їду додому, їду в Київ.
