А ви, друзі, як не сідайте...
«01-04.04.2016»
Літнім вечором, ще у роки правління позаминулого президента, поки я очікував свого знайомого біля філії однієї наукової установи, розташованої на київському Подолі, зі мною розговорився похилого віку вахтер. Оскільки дід працював у солідному академічному інституті, читати журнали з городництва йому здавалося якось несолідно. З цієї причини, або тому, що часописи та газети йому залишали наукові співробітники, але його чергове чтиво складалося переважно з газет і часописів суспільно-політичного змісту, і він завжди був радий поділитися з навколишнім світом почерпнутими звідти, в міру доступного йому розуміння, знаннями.
— От ви всі вчені стояли за Ющенка, а він за півтора року став найбагатшою людиною України!
— Та звідки така інформація, дідусю?
— Та ось же, надруковано в пресі! Перший! — І з переможним виглядом простягнув мені розгорнутий часопис. На розвороті великими буквами було написано: «Рейтинг найвпливовіших людей в Україні».
— Дідусю, тут не написано «багаті», тут написано «впливові»!
Дідусь-вахтер сердито відібрав у мене часопис, начепив на ніс окуляри і хвилини три водив носом по кожному рядку.
— Що ти говориш! Ось же, Ахметов значиться, олігархи всякі («всякі» це ті олігархи, хто за паспортом не Ахметов. — А.П.).
— Ну так, у них багато грошей, вони утримують партії, телеканали, газети, і тому вони впливові.
— Ну, і Ющенко теж. На першому місці, — тут він для більшої переконливості ткнув пальцем у розгорнутий журнал.
— Ні, дідусю. Ющенко впливовий, тому що він президент. За посадою, а не за гаманцем.
Думка про те, що влада та гаманець не завжди можуть міститися в одній кишені, дідові здалася сумнівною. Він витріщився на мене з підозрінням, потім і зовсім прискіпливо оглянув з усіх боків, сподіваючись побачити чи то туфлі з шкіри крокодила, чи то хвіст і копита. Нічого не виявивши, дід різким рухом впхнув часопис під пахву, і, щось бубонячи собі під ніс, грюкнув переді мною вхідними дверима. Більше він зі мною ніколи не заговорював.
Кожен, напевно, зрозуміє цю історію по-своєму. Хтось кине зопалу та недоречно модне нині слово «ватник», хтось пригадає заклик «заховати бабусин паспорт», який прийшов до нас ще з минулого десятиліття. Усім нам зустрічалися такі люди похилого віку. Але хіба йдеться тільки про них? Можна заховати бабусин паспорт і паспорт вахтера з моєї розповіді, але що робити з головами і голосами тих, кому за віком і навіть за освітою начебто далеко до тих, хто розгубив з роками гостроту розуму радянського покоління; що робити з паспортами тих, хто «розумом» голосує за Ляшка, або «серцем» за Юлю, хто живе у віртуальному світі жовтих газет і жовтих телевізійних політичних шоу? Що робити з юними «бабусями і дідусями» — студентами, готовими за 100 гривень відбувати будь-яку політичну масовку, або голосувати за кого завгодно? Що робити з великими дітьми — журналістами і депутатами, які загралися з грацією слона в козаки-розбійники в порцеляновій крамниці державної політики? Що робити з політиками, які заради рейтингового шоу підпалюють своє місто, свою країну?
Фахівці та експерти в усіх питаннях буття, технократи з дипломами МАУПу і технократи з дипломами європейських університетів, чиї практичні навики обмежуються в кращому разі лише знанням англійської, мільйони споживачів освіти, що обмінює час і гроші на дипломи й атестати, які нічого не варті, телебачення і ЗМІ, які замість культури й інформації пропонують відходи своєї життєдіяльності, всі ми — від вахтера і продавця на ринку до депутата, олігарха і президента — битком набиті середньовічними упередженнями та забобонами і звинувачуємо в своїх бідах ворожих сусідів і потойбічні сили, віримо у мольфарів і перелякано хрестимося, побачивши ГМО, всі ми, українці. Як можна заховати паспорт, позбавити права голосу, виселити до Ростова сорок мільйонів осіб?! І коли пропонують, скориставшись політичною кризою, перезаснувати Українську державу заново, у мене виникає питання, а чи буде вона відрізнятися від нинішньої, якщо її засновники, до останньої людини, будуть ті ж.
